25 глава "Де пахне домом"

Тітка Олена встала зі столу та мовчки пішла до дверей, ми з Ромою пішли за нею. Вона відчинила двері. При вході стояв хлопець років тридцяти. Олена на нього подивилась, а після кинулась його обіймати. Він її обійняв у відповідь.

— Мам, я повернувся, — сказав він. І мені зразу стало зрозуміло, що це — Андрій.

Вони відсторонились.

— Я думала, що ти…

— Але ж я тут. І дуже цьому радий.

— Вам напевно треба поговорити. А ми підемо.

— Ні, Ромчику. Не треба. У нас буде час аби поговорити, а з твоєю дівчиною поговорити можна тільки зараз.

Тож, ми всі пройшли у вітальню. Тітка Олена поставила ще тарілку та чашку. Андрій сів біля своєї мами та навпроти мене. У кімнаті запанувала тиша. Ніхто не знав з чого почати розмову.

— Ти надовго приїхав? — раптом запитала тітка Олена.

— Назавжди мамо… Назавжди.

Розмова пішла про те, що відбулось та про сьогоднішні події. А після Андрій подивився на мене.

— Роман казав, що зустрічається з дівчиною. То ти і є та сама Ліза?

— Так, — сказала ніяково.

— Ось дивлюсь на тебе та думаю звідки мені знайоме твоє обличчя. Чим ти займаєшся?

— Ну, я вчусь на четвертому курсі графічного дизайну. І робила стрім відео про огляд фільмів зі своєю подругою.

— Серйозно? Відео огляди на фільми?

— Так. Останнє було у кінці червня про фільм “Вартові галактики”. — Андрій зі здивуванням подивився на мене.

— Ти серйозно? Цей канал веде Ліза та Лія. Ти і є та сама Ліза?

— Так.

— Вау. Мені подобаються ваші відео. Я дивлюсь їх. І чекаю наступного. А взагалі ще спонсорую ваш канал. — Тепер здивованою була я.

— Ми з Лією помічали, що якийсь Андрій під кожним нашим відео писав багато коментарів.

Ми всі вчотирьох сиділи здивовані цією розмовою.

— А чому давно нового відео не було?

— Річ у тім, що Лію мама відправила в село без інтернету та мобільного зв'язку. А я одна відео огляди не проводжу. І вже думаю закрити цей канал.

— Не треба його закривати, — серйозно сказав Андрій, — у вас виходять живі відео. Вони не награні. Навіть якщо за сценарієм. Ти навіть не уявляєш скільком людям ви підіймає настрій своєю творчістю.

Чути такі слова від прихильника — це щось неймовірне, бо це дуже приємно.

— Просто без Лії я ніхто. Я писала сценарії, а вона займалась монтажем. Та й, що я сама з собою буду розмовляти? Я не уявляю себе одну у кадрі.

— Я можу займатися монтажем, — сказав Роман. І я зрозуміла, що вони заодно. Я відкинулась на спинку дивана.

— Хм, а знаєш, Андрію… у мене є пропозиція. І якщо Роман погодився мені допомогти, то йому цього теж не уникнути, — Рома подивився на мене з острахом.

— Що ти вже задумала?

— Я вибираю фільм. Ми втрьох його дивимось. Я складаю сценарій. І у кадрі будемо ми… Втрьох.

— Ти серйозно? — запитав, усміхаючись Андрій.

— Абсолютно.

— А, я не уявляю себе в кадрі, — сказав Рома.

— Знімешся з нами — уявиш, — сказала я. І отримала здивоване обличчя коханого.

Тож ми поговорили. Тітка Олена тільки слухала нас. І мені здалось, що їй було приємно, що ми ось та просто зібрались, познайомились та ще й знайшли спільну тему.

Ми з Ромою залишились на ночівлю у тітки. Зайшли у кімнату Романа. Він включив світло.

— Ось тут я жив з дев’яти до вісімнадцяти років… Поки не переїхав, — я роздивилась кімнату. Тут є ліжко, яке стоїть біля стіни. Шафа навпроти ліжка. Стоїть письмовий стіл, на якому настільна лампа, книжки та фотографія жінки — мами Романа.

— У тебе тут затишно… — я подивилась на Романа — затишок чимось схожий на твою квартиру.

— Тільки немає шуму моря, — додав Роман та зачинив на ключ двері. А після відчинив шафу. — Тобі треба якийсь одяг, щоб поспати.

Він дістав з шафи якусь футболку. Я її роздивилась. Це проста синя футболка.

— Ти мені скоро всі свої футболки віддаси, — сказала сміючись.

— Вони тобі дуже пасують.

— Згодна. Тому ту сіру я заберу з собою. Ти ж розумієш, що я тоді не жартувала.

Роман засміявся.

— Звісно, розумію. Тому й дав тобі її, — він підійшов до мене, щоб віддати футболку, але спершу обійняв мене дуже міцно та поцілував у губи, — моя кохана, Лізо.

— Тільки твоя. Я піду, переодягнусь?

— Так, звісно.

Я вийшла з кімнати та зайшла у ванну кімнату, але в цей час почула розмову Андрія зі своєю мамою. Вони обговорювали свої стосунки. І на скільки я зрозуміла, вони порозумілися.

Зайшла в кімнату вже без макіяжу та у футболці. Роман вже лежав на ліжку, закинувши руки за голову, вдивляючись у стелю.

— Про що думаєш? — я лягла до нього, а він мене обійняв.

— Про те, що один дзвінок Андрію, змінило життя і тітці та йому.

— Я чула їх розмову, — пошепки сказала, — вони спокійно говорили. Він вибачався.

Роман хмикнув.

— Це на Андрія не схоже, але ж люди змінюються.

— Не завжди, але якщо ти так кажеш, то Андрій змінився, — Рома вимкнув, а я притулилась до нього ближче.

— А як тобі взагалі знайомство?

— Тепле було. Твоя тітка дуже світла людина. Таких треба берегти. І знаєш, тепер я розумію, чому коли ти був у тітки, забув про все та всіх. І це, як на мене, нормально.

— Справді, ти так вважаєш?

— Так. Воно того варте. І якщо, ти ось так знову зникнеш, я буду знати з якої причини та де ти саме.

Роман нічого не відповів, а просто поцілував мене у скроню. Я сьогодні заснула у теплих обіймах Романа. Я заплющила очі, вдихнула аромат Романової футболки й відчула, як тіло повільно розслабляється. Тепло його рук, його рівне дихання, затишок цієї кімнати — все це створювало відчуття дому. Не просто місця, а саме стану.

Це була дуже насичена емоціями доба — із несподіваними знайомствами, спогадами, відкриттями… Але найцінніше — ми пройшли її разом. І попереду ще багато чого: фільм, нове відео, і хто знає, які пригоди чекають. Але зараз — тиша, спокій і тепло.