24 глава "Там, де тепло"

Ліза.

Сьогодні прокинулась знову в обіймах Роми. Його обійми такі теплі. Ніколи не відчувала такого тепла. Мені здається, якщо є таке відчуття, то це означає одне — це моя людина. Мене в ньому не лякає нічого. Ні те, що він інтроверт, ні його алергія на сонце. Це навіть можна сказати — його особливість. Правда не дуже, як на мене, приємна. Коли знаходишся на сонці довго, а захисту ніякого немає. І тому, перше, що я сказала це було “Ром, не забудь намазатись кремом!” Бо боюсь, що з ним може стати щось погане. Особливо після тієї історії, яку мені розповів його друг. А це було страшно та боляче, навіть слухати. Як уявлю, що він лежить в лікарні з великою температурою та опіками, які довго не загоювались. Прийти окрім тітки й нікому. Це як я зрозуміла було три роки тому. І якби щось було не так, то я б зараз не була з ним, біля нього. Такого рідного та коханого. Так, ми з ним всього півтори місяці переписувались та лише декілька днів бачимось ось так наживо. Але мені цього достатньо аби зрозуміти, що він — моя людина. Що він мій.

Зараз я лежу у його обіймах. Мені так затишно, що й лежала б так з ним весь день.

Але ж треба вставати, бо їдемо до його тітки. Чи страшно мені з нею познайомитись? Так. Але він буде зі мною поряд, тому якось на душі стає легше.

— Не хотів би порушувати нашу ідилію, але нам треба їхати, бо тітка вже напевно зачекалась.

— Сама хотіла це запитати.

— Тобто порушити ідилію.

— Ну, так. І у тебе б це вийшло.

— Та, ну, тебе, — я пхнула його у плече. Він тільки засміявся та поцілував мене у скроню.

За декілька хвилин ми встали та почали одягатись. Я одягла джинсові шорти та червону футболку з малюнком — з рожевим серцем. Зробила собі легкий макіяж та зібрала волосся у високий хвіст.

Роман також одягнувся, але в джинси та чорну футболку. Я помітила, що яскравих речей у нього просто немає. Весь одяг більш-менш стриманий у кольорах.       

Ми вийшли з квартири, а після з будинку. Таксі вже нас чекало, тож ми сіли та поїхали до тітки Олени. Вона виявляється живе за містом у приватному будинку. Роман весь час тримав мене за руку. 

Ми під’їхали до синього дерев'яного паркану, фарба на паркані почала лущитися, але все одно виглядало красиво. Ми вийшли з машини.

— У цьому будинку я жив після смерті мами, — Роман сумно усміхнувся. — Ну, добре, ходімо.

Ми зайшли у двір. Тут все так красиво. Побілені дерева, на клумбах красиві та різні квіти та й пахне квітами. 

Ми підійшли до дверей. Роман подзвонив. І тітка миттєво відчинила двері. Перед нами стояла жінка з сивим коротким волоссям, одягнена у синю сукню з квітами. 

Вона побачила нас та усміхнулась.

— Ромчику! — вона його міцно обійняла — як я рада тебе бачити, — Роман обійняв її у відповідь.

— Привіт, — сказав він. Вони відсторонились один від одного. І тітка подивилась на мене.

— А, ти напевно, Ліза? — я кивнула, бо слова пропали. А тітка підійшла до мене та обійняла. — Ну, що ходімо у будинок. Я спекла пиріг з вишнями.

Ми зайшли у будинок. У будинку пахне випічкою. Ми пройшли у вітальню. Тітка нас посадила за стіл словами:

— Хутенько сідайте, а я зараз прийду.

— І як тобі тут?

— Поки що не зрозуміло. Але зрозуміло, те, що тут затишно. Ти в цьому будинку виріс?

— Так. У мене навіть тут досі є своя кімната… на другому поверсі.

— Це правда. І я нічого не змінювала там, — з такими словами зайшла у кімнату тітка Олена. — Можете тут навіть переночувати.

Вона поставила пиріг та чайник з чаєм на стіл.

Тітка сіла до нас. Роман розрізав пиріг, а тітка в цей час налила всім чай. 

— Ну, що будемо знайомитись? Ти з Києва, правильно?

— Так, народилась та виросла у Києві. 

— Роман казав, що ти ведеш сторінку на Ютубі.

— Відео огляди на різні фільми. Я зі своєю подругою займаємось цим… Точніше займались. Зараз ця пані сидить в селі без інтернету. А я весь час в онлайні, — я знизила плечима.

— Зрозуміло, а твоя сім’я?

— У мене є мама, сестра та бабуся. Мама з сестрою вчора повернулись від бабусі. Сестрі ще в школу треба зібрати речі. З мамою я не близька, у нас нейтральні стосунки. 

— А, тато у тебе є?

— Був. — Сумно сказала я. — Він був найближчою мені людиною. Єдиний, хто вірив, що я стану художницею. Подарував мольберт з фарбами. Я тоді дуже раділа… Але три роки тому він помер. Раптовий інсульт.      

— У нас історії схожі, — додав Роман, — у неї тата не стало який її підтримував, у мене мами.

— Ну, так. Ти був близький зі своєю мамою. 

— Аби ж то пам’ятати її краще, — тихо мовив Роман. А після подивився на тітку. — У мене до тебе є одне запитання.

— Яке, Ромчику?

— Я вперше відкрив скриню мами. І вона в одному зі своїх щоденників написала, щоб ти віддала мені ключі від квартири на 18 років.

— Насправді, вона хотіла це зробити особисто, але не встигла. Тому це зробила я.

— А чому ж ти не сказала, що квартира мамина?

—  Я не знаю, Ромо… — тітка зітхнула. — Можливо, боялася, що це тебе зіб’є з дороги. Ти й так ріс із тягарем її відсутності… А потім почав сам заробляти, був самостійний… Ти так рвучко йшов уперед, що мені здавалося — краще не зупиняти тебе. 

— Я не знала твою маму. Але, мені чомусь здається, що ти носиш її світло, навіть не знаючи цього, — сказала я.

— Правильні слова, Лізо. Я теж так думаю, — сказала тітка Олена. А після зітхнула та сумно на нас глянула, — ось би мій син був таким як ти, Ромо. 

— У вас є син?

— Так. Андрій. Ми з ним посварились. Він сказав, що ніколи не повернеться додому.

— Повернеться. — Сказав впевнено Роман.

— Звідки ти це знаєш?

— Ми з ним раз на місяць зідзвонюємось. Він весь час питає як ти. Хвилюється… І я йому розповів про інфаркт. Андрій сказав, що найближчим часом приїде додому. До тебе, бо дуже скучив та й хвилюється.