22 глава "36 кадрів"

Ми почали збиратися йти на прогулянку.
— Ром, не забудь намазатись кремом! — крикнула зі спальні Ліза, — і поклади його в мій білий наплічник. Він стоїть при вході.
— Добре! — крикнув, а після подумав: “Яка ж у мене вона дбайлива.” Хвилюється за все. І це тільки початок. А, що буде далі, уявити важко. Я намазався кремом і як сказала Ліза, поклав у наплічник крем. А після зайшов у спальню. Ліза стояла перед дзеркалом з двома сукнями. Одна була фіолетова, а друга жовта.
— Яка краще? — вона подивилась на мене.
— Мені подобається фіолетова.
— Окей. Одягаю її, — сказала Ліза та почули дзвінок її телефона. Ліза взяла телефон, — мама дзвонить по відео дзвінку.
Вона відповіла на дзвінок.
— Доню, привіт.
— Привіт.
— Де ти? Ми приїхали, а тебе дома немає.
— Мам, якщо, що я не в магазині і так скоро не повернусь. Бо я не в місті.
— Де ти?
— В Одесі.
— Де? Мені не почулося? Ти в Одесі?
— Так. Не хвилюйся все добре. Все просто так спонтанно вийшло. Я приїду розповім.
— Лізо, не можна так. Хоч би подзвонила. Сказала, що їдеш.
— Вибач, так вийшло. Мамо, мені треба йти не хвилюйся. Зі мною все добре.
— Коли вдома будеш?
— Не знаю, — Ліза подивилась на мене. Я пальцями їй показав, що два тижні, — думаю, через два тижні. Я просто тільки вчора приїхала.
— Ну, добре.
Ліза поклала слухавку. Подивилась на мене.
— Я дійсно забула її попередити. Все було так швидко… Я й забула, що вони повинні сьогодні приїхати.
— Забула через мене.
— Угу. Але знаєш, це хороший привід забути, — я усміхнувся та обійняв її.
— То, що одягаєш сукню та йдемо?
— Так.

За десять хвилин ми вийшли з будинку. У мене на шиї висить фотоапарат. А Ліза тримає на одному плечі свій білий наплічник. У який поклала окрім крему ще косметичку, телефон, портативну зарядку та воду.
— Куди підемо? — Ліза подивилась на мене з-під сонцезахисних окулярів.
— Пропоную прогулятись старим містом. А звідти — на пляж. Якраз дорогою зробимо кілька кадрів.
— Ідеально, — сказала вона, усміхнулась і поправила лямку наплічника. — А перше фото — де?
Я подивився на Лізу, на її струнке тіло, сукня облягала його ідеально. Волосся було трохи розпатлане вітром.
І вже знав, де саме буде наступне фото.
— Ось там. — Я показав на світло-бежеву стіну старого будинку з зеленими віконницями. — Стань ось так, щоб тінь трохи падала на твоє обличчя.
Ліза стала біля стіни, трохи на неї оперлась. І не дивилась у камеру, дивилась ліву сторону, наче не помічаючи того, що я її фотографую. Фотографія вийшла чудова. Ліза в затінку біля будинку, одягнена у фіолетову сукню, трохи розпатланим волоссям та в окулярах.
— Чудово.
— Шкода тільки, що подивитись зразу не можна, — Ліза підійшла до мене.
— У цьому й суть цього плівкового фотоапарата. Але ж головне не фото, а саме момент.
— І саме з ким цей момент проведений, — вона усміхнулась.
Ми пішли вуличками Одеси. Зупинялись біля старих будівель. Я фотографував Лізу. Сфотографував навіть такі моменти, які ніби сповільнюють життя як сказала Ліза. І я з нею повністю згоден. В кадрах ще з’явився котик, який спав на лавці. Дитина, яка бавилась з повітряною кулькою, просто море.
Ми йдемо поруч. Ліза подивилась на мене.
— Ром, все добре? Добре себе почуваєш?
— Так, все добре. Але…
— Що “але”?
— Але зайдемо у кав’ярню, вип’ємо чогось прохолодного, а після на пляж.
Ми зайшли у затишну кав’ярню. Я був тут багато разів, тому знаю, що саме тут можна замовити смачне. Ми підійшли до прилавка. Ліза почала дивитись на меню. Очі розбіглись.
— Я пропоную купити два холодних лате.
— Давай, — Ліза усміхнулась.
— Тоді йди сідай, а я зараз підійду.
Ми пили лате та просто дивились один на одного.
— Ліз.
— Ммм…
— Я дуже радий, що ти приїхала, що ти зараз тут зі мною.
— Я теж рада бути поруч з тобою. Після нашого онлайн спілкування, я зрозуміла, що зустрітись ось так це просто про що можна мріяти. А тепер я тут і моя мрія збулась.
— І моя теж.
— А, ще думаю, що коли люди можуть в будь-який момент зустрітися, вони цього не цінують. Просто домовляються. А у нас з тобою кожна хвилина разом, особлива цінна.
— І кожен кадр на цьому фотоапараті теж…
— Особливий.
Ми допили наші напої та пішли у сторону моря. Дійшли до пляжу. Легкий морський вітерець розвіював волосся Лізи та поки вона не бачила я зробив один кадр. Він напевно буде моїм улюбленим, бо зроблений не з позування, а спонтанно.
Пройшлись по пляжу та зробили декілька фотографій разом. Це було важкувато. Таймер та швидкість, але думаю, що фотографії будуть класними. Ліза ще сама сфотографувала наші тіні на піску. Я їй показав як правильно тримати фотоапарат та натискати на кнопку. І у неї вийшло зробити фото.

Повернулись додому втомлені, але щасливі. Очі Лізи сяяли.
— Ми зробили тридцять чотири фото.
— Тож залишилось одне.
— І відкладемо його на потім, — сказав я — на якийсь особливий момент — Ліза кивнула головою та подивилась на мене.
— Коли будемо проявляти фотографії?
— Можемо хоч зараз.
Ми зайшли у кімнату, де я проявляю фотографії. Вона завжди темна та включити можна лише червоне світло.
— Зараз почнеться магія, — сказала Ліза.
— І я навіть трохи тобі заздрю.
— Чому? — з непорозумінням запитала Ліза.
— Тому що ти цю магію побачиш вперше.
Я почав процес проявлення фотографій. Ліза стояла біля мене та тільки дивилась на все дуже уважно.
— Ці фото мені нагадують наші стосунки, — сказав я — все відбувається поступово як в стосунках. Спочатку не зрозуміло, що буде, після контури на фото — вже з’являється якась ясність, а після або все вийшло, або — ні.
— Сподіваюсь, що у нас перше, де все вийшло.
— А я не сподіваюсь… бо вже знаю, що все вийшло.
— Ти це зараз про фото?
— Це я про наші стосунки, — я усміхнувся та подивився на неї. Вона усміхнулась у відповідь та зніяковіла.
Фотографії почали проявлятися у розчині. Ми побачили перші фотографії. — Подивись, — я показав їй одне з фото, де вона стоїть біля того бежевого будинку.
— Це дуже красиво. Знаєш, я ніколи не бачила нічого подібного. А з тобою… Ти для мене відкриваєш новий світ. Раніше я його сприймала через інші об’єктиви. Під іншим кутом. Де все поспішає, все швидке. А тут життя наче сповільнюється.
— Я дуже радий, що тобі сподобалось, те чим я займаюсь.
— Та, це просто щось неймовірне.
Ми стояли та довго дивились на ці фотографії. Очі Лізи просто сяяли. І це можна було навіть помітити у цьому червоному світлі.