20 глава "Вечір разом"

Прокинулася у міцних та теплих обіймах Романа. Його рука лежить на моїй талії. Я розвернулась на спину та побачила — він спить. Заснув разом зі мною. Дивилась на нього декілька хвилин. Він біля мене, ось так близько та зовсім не через екран, що незвично.
Я поклала свою руку на його. Він поворухнувся. А після почула його сонний голос.
— Ліза, — він усміхнувся — я думав мені наснилось, що я тебе обіймаю.
— Тобі не наснилось. Я дійсно тут. — Він мене обійняв міцніше та вдихнув запах мого волосся.
— Твоє волосся так смачно пахне.
— То ти просто їсти хочеш.
— Трохи, а ти?
— І я.
— Тоді ходімо готувати.
За декілька хвилин ми вже були на кухні.
— І, що шеф-кухар пропонує сьогодні приготувати? — запитала я.
— У мене є паста. Можна приготувати з соусом.
Ми почали готувати. На плиті закипала вода. Роман різав помідори, а я натирала пармезан. Все було так просто і так справжньо. Часу ніби не існувало, були лише ми, кухня з приглушеним світлом і запах свіжого базиліку.
— Ти знаєш, — сказав він, помішуючи соус, — я ніколи не думав, що з кимось зможу отак легко мовчати.
— Це комплімент? — усміхнулась я, обертаючись до нього.
— Абсолютно. Бо коли поряд правильна людина — тиша не тисне.
Ми поставили дві тарілки з їжею на стіл. Роман подивився на мене.
— Влаштуємо собі вечерю при свічках, — він дістав з шафи дві свічки, поставив на стіл та підпалив їх, після розкоркував пляшку вина та налив у келихи. Ми сіли за стіл. Взяли келихи.
— За нас. За те, що ми нарешті зустрілись з тобою, — сказав Роман.
— І сидимо за одним столом, а не кожен за своїм і у своєму місті — наші келихи дзенькнули. Ми зробили по ковтку вина та почали вечеряти. Це було ніби побачення, але вже не онлайн. Ми з Романом їли мовчки та дивились один на одного. Просто погляди, просто — ми за одним столом.
Доївши страви, я допомогла Роману прибрати все зі стола. Він мив посуд, а я його витирала. Поставила останню тарілку на сушарку. Роман подивився на мене.
— Ходімо я щось тобі покажу, — ми зайшли у вітальню. Я сіла на диван, а він дістав щось з шафи та сів біля мене. Я побачила, що у нього в руках фотоальбом. Роман його відкрив. З найперших сторінок чорно-білі фотографії хлопчика та жінки.
— Це — я — Рома показав на маленького хлопчика, який сидить на руках жінки, — а, це…
— Твоя мама, — сказала пошепки. Роман кивнув головою.
— Це сімейний фотоальбом… до дев’яти років — сказав, а після встав з дивану та знову щось дістав з шафи. Підійшов до мене та сів.
— А, це фотоапарат яким всі ці фото були зроблені.
Він дістав з чохла фотоапарат.
— Мамин фотоапарат.
— Ти ним користуєшся? — здивовано запитала.
— Так. Це ще одне моє хобі про яке мало хто знає.
— А мені ти розповів, поділився цим… Чому?
— Бо ти одна з тих, кому я довіряю. Я хочу, щоб ти знала про мене більше, — я не знала, що сказати, тому просто його обійняла, притулилась до нього. А він мене обійняв дуже міцно.
— Ліза, мені з тобою дуже спокійно. Так спокійно мені було лише з нею… з мамою. Ти мені її нагадуєш.
— І коли ти це зрозумів? — подивилась на нього.
— Тоді, коли ти захворіла, а я тобі тоді розповідав казку… пам’ятаєш мої слова?
— Пам’ятаю. Ти тоді сказав: “Він був трохи закоханий. А може й більше, ніж трохи.” Я тоді сиділа… у мене б ледве й серце зупинилося. Не очікувала цього.
Роман почав сміятись.

— Ну, якби з тобою таке сталося, то хто б мене зараз так ніжно та спокійно обіймав?
— Не знаю. Може знайшов собі якусь іншу Лізу.
— Такої як ти я вже не знайду, бо ти особлива… І знаєш… у мене є плівка на 36 кадрів. І я хочу їх використати для нас.
— Всі 36?
— Так. Кожен кадр — це кожна мить проведена разом.
— Як красиво сказано, — Рома взяв фотоапарат.
— І перше фото буде саме зараз. Стань, а я тебе сфотографую.
Я здивовано подивилась на нього.
— Але ж я виглядаю не дуже як для фотографії.
— Зате справжня.
— Ну, добре, — я зібрала волосся у пучок, стала біля вікна. І почула: Клац.
— Фото зроблене. Ідеальна фотографія.
— Чому ти так вважаєш?
— Бо на ній — ти.
Я стою біля вікна з пучком у вигляді гульки на голові, у його сірій футболці та з босими ногами — ідеальна фотографія.
Він поклав фотоапарат у чохол. Клав дуже обережне, наче це щось цінне. А по суті воно таким й було. Склав все в шафу, а після подивився на мене.
— У мене є два варіанти як продовжити цей вечір.
— Які?
— Посидіти на балконі з вином або чаєм, чи подивитись фільм з вином або чаєм.
— Хм, хороші варіанти, але, — я підійшла до нього та подивилась йому в очі, а після піднялась навшпиньки та обійняла його. А після свідомо доторкнулась своїми губами до нього. Ми поцілувались.
— Впевнена?
— Абсолютно.