19 глава "Твої теплі обійми"

Одеса.
Ранок.
Ліза.

Поїзд вже під’їжджав до перону, моє серце почало шалено битися, руки пітніти. І це я його ще не побачила. В дорозі майже всю ніч слухала наш плейлист та майже не спала. Тому трохи сонна, але нічого, головне побачу його. Вперше наживо, побачу людину у яку закохана.
Поїзд зупинився. Через кілька хвилин всі почали виходити з вагонів. Переді мною вийшла пара похилого віку. Чоловік допомагав жінці вийти з вагона. Це було дуже мило. І ось я вже на пероні. Тут людно, хтось біжить на зустріч до когось, хтось вже обіймається, а я стою та шукаю поглядом знайоме обличчя. Раптом побачила його — Романа. Він стоїть трохи далі від всіх інших. Одягнений у чорну сорочку, джинси та кросівки. Він побачив мене та усміхнувся. Цю усмішку я впізнаю серед усіх інших. Сама того не розуміючи, пішла йому назустріч. Він також зробив декілька кроків.
— Привіт, — прошепотіла. Він нічого не сказав, а просто міцно мене обійняв. Я притулилась до нього та відчула його тепло та парфум. Це був запах дерева та кави. Ми стоїмо в обіймах один одного, на моїх очах з’являються сльози.
— Ти справжня, — прошепотів він. Його голос затремтів, не дивлячись на те, що він намагався його контролювати.
— І ти, — відповіла я, стримуючи сльози, — не екран, не аватар, не пікселі. А, справжній.
Він відступив на півкроку, щоб краще мене роздивитися. Його погляд ковзнув по моїх очах, волоссі, усмішці.
— Я думав, я все уявляв. А ти ще красивіша, ніж я уявляв, — сказав він тихо.
— Я ж тебе попереджала — фільтри не передають реальності, — спробувала жартувати, ховаючи хвилювання.
Він усміхнувся ще ширше.
— Добре, що вони не передають. Бо ця реальність — найкраще, що було до цього. Ходімо? Дома на тебе чекає сюрприз. — Він взяв мою валізу і ми пішли на вихід з вокзалу.
— Який? — запитала.
— Побачиш. — Усміхнувся та доторкнувся до моєї руки. Я її не відвела. Він взяв мене за руку. Наші пальці переплелись.
У таксі ми їхали мовчки. Роман одним оком весь час дивився на мене, а я притулилась до нього, обхопивши його руку, оперлась головою об його плече. Мені в цей час було якось незвично — спокійно. Їхали ми довгенько, що здається я встигла задрімати.
Машина зупинилась біля будинку, я розплющила очі.
— Приїхали, — тихо сказав Рома.
Ми вийшли з машини, Роман взяв мою валізу і ми пішли у будинок. Піднялись на третій поверх. Стали перед синіми дверима на яких номер 29. Він відчинив двері.
— Заходь, відчувай себе як дома.
Я зайшла у квартиру, а за мною зайшов Роман. Він поставив мою валізу біля стіни та зачинив двері. Я в цей час зняла кросівки та пройшла у глиб квартири. Тут пахне кавою та ним — Романом. Кімната у білих та бежевих кольорах. Чорний ламінат. На стінах чорно-білі фотографії, що саме на них не придивлялась. Вікно відчинене з якого віє морським вітерцем. У вітальню в яку я зайшла на стіні висить телевізор, навпроти диван. На якому лежить сірий плед. Декілька домашніх рослин та шафи з книжками.
— У тебе тут… Затишно, — він усміхнувся.
— Ходімо, помиємо руки, а після буде обіцяний сюрприз.
Ми зайшли у ванну кімнату. Тут все простеньке, біла плитка на стінах та на підлозі. Ще лежить килимок. Є ванна у вигляді джакузі, туалет та умивальник. Помивши руки, ми пройшли на кухню. Тут теж як у вітальні все стримано. Двері які ведуть з вітальні у кухню — скляні.
Ми підійшли до столу. На ньому стоїть дві тарілки, чашки. Роман зразу відчинив дверцята холодильника та витягнув торт.
— Медовик? — запитала, сідаючи за стіл.
— Мг, — він поставив його на стіл, а після налив у чашки каву.
— Я бачу, ти готувався.
— Авжеж, — сором'язливо подивився на мене. Ми сіли їсти. Сиділи у тиші, їли та іноді дивились один на одного.
— Мені не віриться, — почав він, — ти сидиш зі мною за одним столом…
— І ми їмо десерт. Той який їли на онлайн-побаченні.
— Я уявляв це по-іншому, але це мені подобається більше.
Роман підсів до мене ближче.
— Можна? — я кивнула головою. Він доторкнувся до моєї щоки долонею, а після нахилився та доторкнувся своїми губами до моїх. Я відчула його подих на своїй шкірі та губи зі смаком меду та кави. Ми цілувались ніжно, повільно.
Він відсторонився від мене та подивився у мої очі.
— Я про це вже мріяв давно.
— Мрії повинні збуватись, — відповіла я пошепки.
— І вона забулась, — він знову нахилився і ми знову почали цілуватись, повільно, ніжно, але глибше, ніж вперше.
— Ти напевно втомилась.
— Є таке. Майже всю дорогу не спала… хвилювалась.
— Я теж. Тому пропоную, тобі сходити у душ, скинути з себе напругу. А після можеш поспати.
— Тільки, якщо ти мене будеш обіймати, — я усміхнулась.
— Я вже подумки тебе обіймаю.
— А може не подумки? — я підійшла до нього. І ми міцно обійнялись. Стояли так декілька хвилин. І час ніби зупинився. Бо є лише ми та наші обійми про які ми мріяли.
Роман показав мені ванну кімнату, а саме де та що знаходяться. Видав мені рушник та пішов. Я стояла під краплями води та не вірила де я знаходжусь. Що я біля нього, що ми нарешті зустрілись, що ми разом.
Вийшла з душу та зрозуміла, що речі я не взяла. Тож закутались у рушник та вийшла з ванної кімнати. Роман мене помітив.
— Забула речі.
— Не відчиняй свою валізу, ще встигнеш. Краще візьми це, — він дав мені свою сіру футболку, яку я багато разів бачила на ньому.
— Ти серйозно?
— Цілком.
— Ти ж знаєш, що вона мені подобається. І можу її випадково забути не повернути… або не випадково. — Рома почав сміятись.
— Звісно розумію. Бери, — я взяла футболку. Одягла, коли Рома вже пішов, а після пішла за ним. Він вже знаходився у спальні. Я її роздивилась. Тут лише ліжко, шафа, дві тумбочки та картина яка висить перед ліжком.
— Лягай, де буде зручніше.
Я пройшла та лягла біля вікна, він ліг біля мене. Міцно мене обійняв. Спочатку лежали мовчки, а після почула його слова:
— Я дуже щасливий, що ти приїхала.
— Я теж, — сказала, а після заснула.