18 глава "Єдина рідна людина. Як все було насправді"

Я заснув о 2:15 після розмови з Лізою. Ми розмовляли, сміялись. Я розповів декілька історій з Тімуром, а вона з Лією. Ліг спати з хорошим настроєм. Все як завжди.
Але виспатись не вдалось й близько. О 4:57 дзвінок. Я спросоння потягнувся за телефоном. Поставив його на зарядку, але вона чомусь не заряджала телефон.
— Слухаю, — сказав та почув голос Галини Олексіївни, сусідки тітки Олени.
— Ромчику, привіт. У нас біда. Твоїй тітці Олені стало дуже погано. Приїдь.
— Вже їду, — сказав і сон як рукою зняло. Похапцем зібрався. Одягнувся, закинув у рюкзак декілька речей та побіг до таксі, яке викликав, коли збирався.
Сів у машину о 5:15. Подивився на телефон. 23%.
— Трясця, — почав в рюкзаку шукати павербанк. Немає. І зарядку не поклав.
Приїхав до тітки. Їхав десь хвилин тридцять. Здавалось, що цих пів години? Але для мене вони були ніби вічністю. Вона для мене єдина рідна людина тут. Батька я не бачив з чотирнадцяти років. Є ще двоюрідний брат, син тітки Олени. Але й він не в країні. Він посварився з мамою та поїхав на інший континент якомога далі від своєї мами. Андрій, а тобто мій двоюрідний брат зараз у Бразилії. Він там вже шість років. І не дивлячись ні на що ми з ним тримаємо зв’язок. Він хоч й посварився зі своєю мамою, але питає як вона себе почуває. І цього разу новини для нього будуть невтішні.
Швидко вийшов з машини та забіг у будинок. Тітку оглядає лікар. Я став у дверях кімнати та дивився на все, що відбувається. Тітка лежить на дивані із заплющеними очима, обличчя бліде, губи сухі. Лікар тим часом робить їй кардіограму. Він довго щось робив, дивився та записував у журнал. Після підняв голову та побачив мене.
— Ви родич?
— Так, племінник. Що з тіткою?
— Інфаркт. Її треба негайно госпіталізувати, — сказав лікар, а після додав — ви можете поїхати з нами.
Я ж тільки кивнув. А після побачив сусідку Олени.
— Дякую, що приїхав, — сказала пошепки.
— Я не міг не приїхати, — сказав та відчув, що на очі навернулись сльози — дякую, вам, що подзвонили. Ви ж знаєте, що для мене вона єдина…
— Знаю, Ромчику. От якби ж то її син був таким як ти. Ти йому подзвониш?
— Так. Але пізніше. Хочу дізнатись спочатку про стан тітки повністю.
— Ви поїдете з нами? — до нас підійшов лікар.
— Звісно, — тітку поклали на ноші. Ми всі вийшли з будинку, тітку поклали на ліжко у кареті швидкої. Я сів біля неї та взяв її за руку. Рука була наче лід. А мені в цей час стало дуже страшно. Не відчував такого страху вже давно. Останній раз, мабуть, був коли тітка теж була у лікарні. От тільки тоді була ситуація не така. Їй просто стало погано, ніякого інфаркту не було. Але я все одно тиждень був у неї. Ніякого зв’язку із зовнішнім світом не було. Окрім тітки для мене нікого не існувало. Ось тільки зараз ситуація вдвічі гірша. А ще й Ліза… Вона чекатиме на моє повідомлення. Тому я витягнув з кишені телефон. Не дивлячись на заряд, почав писати їй повідомлення:
“Лізо, у моєї тітки інфаркт, тому можу пропасти на декілька днів, а може й тиждень. Не хвилюйся. Добре?”6:08 — і тільки хотів натиснути на кнопку “Надіслати” як екран погас. Трясця! Тепер цей телефон просто як непотрібна річ, адже зарядки немає. А він сам розрядився. Закинув його у сумку. Ми якраз приїхали до лікарні. Зайшли у приймальне відділення. Навколо тітки заметушились лікарі. Її повезли в реанімацію. А до мене підійшов медбрат.
— Коли буде якась інформація до вас вийде лікар, — я кивнув, бо слова застрягли посеред горла. Медбрат зайшов у відділення реанімації. А я сів на лавку та сперся об стіну, а після заплющив очі. На душі паскудно. Не думав, що сьогодні почнеться саме з цього: з дзвінка сусідки тітки, з лікарні та реанімації, та з розрядженого телефону через який я не зміг написати Лізі. І далі не зрозуміло що буде. А думки лише про тітку: “Живи, тільки живи. Не відходь від мене. Не йди як мама, будь ласка."
Час ніби зупинився. Є я, лавка на якій сиджу, наплічник під ногами в який поклав можливо не те що треба, але найголовнішого не поклав… І страх.
Зі свого місця бачу автомат із кавою, трохи далі — червоні двері з написом “Реанімаційне відділення. Стороннім вхід заборонено”. Всі навколо в білих халатах — спокійні, зосереджені. Ніби все звичне, робоче. А я сиджу тут, у джинсах і старій толстовці, із почуттям, що в мені валиться світ. Згадується весь час моє дитинство, яке було вже лише з нею — з тіткою. Як вона мене іноді сварила за безлад в кімнаті. Як розповідала історії про маму. А коли поїхав Андрій вона казала одну й ту саму фразу, коли його згадувала: “Дурний хлопець, але все одно мій син.”
— Ви Роман? — раптом почув я. Підвів голову. Переді мною — лікар. Молодий, але втомлений, з серйозними очима.
— Так. Як вона?
Він зробив короткий вдих.
— Вдалося стабілізувати. Її стан важкий, але контрольований. Вона під наглядом. Найближчі години — вирішальні. Якщо не буде ускладнень, зможе поступово відновлюватися. Потрібен спокій і підтримка.
— Можна її побачити?
— Не зараз. У реанімації — обмежений доступ. Але ми дамо знати, як тільки буде можливість.
Я кивнув. Хоч щось. Хоч трішечки надії.
— Дякую.
Лікар пішов, а я знову сів на лавку.

Минув тиждень.

Кожен день у мене проходив як один. Чотири дні підряд весь час біля тітки, навіть додому не їздив. Боявся, що якщо хоч на декілька годин від’їду кудись, то щось може трапитись. Але на щастя тітка швидко пішла на поправку. Її виписали, а після був у неї дома. Додому знову ж таки не було часу заїхати. Піклувався за нею: годував, готував їсти, допомагав підвестись. І тому подібне. Інших думок не було. Лише іноді проникала в думки Ліза. Я впевнений, що якби вона отримала повідомлення, то все зрозуміла, але воно до неї не дійшло. І я знаю, що вона хвилюється та нічого з цим зробити не можу. На сьомий день, тітці стало значно легше. Сусідка сказала, щоб я їхав додому, бо на мене боляче дивитись. І я поїхав додому. Приїхавши, поставив телефон на зарядку. Та коли включив, побачив купу повідомлень та дзвінків від Лізи. А ще й від Тімура. Але перше я зробив так це подзвонив Андрію. Він не взяв слухавки, тому записав йому голосове повідомлення. А потім подзвонив Лізі. І побачив її заплакану, сидить у піжамі на підлозі. Було зрозуміло — вона хвилюється за мене. Але вже не в паніці, а у відчаї. У мене не виникало ніяких думок, окрім тих, що я хочу її обійняти, відчути її присутність тут. У цій квартирі біля мене. Тому купив їй квиток на найближчий поїзд. І скоро вона до мене приїде.