17 глава "Мені тебе не вистачає"

— Привіт, — тихо мовив. Я поглянула на нього. Волосся розтріпане, очі сумні, а під ними синці. Я не знала, що сказати. Слів не було, але в горлі стояв ком, — вибач… вибач мені, будь ласка.
— Романе, — прошепотіла — що сталося?
— Тітка… інфаркт… у неї хворе серце, — сказав сумно. А я в цей момент згадала, що він казав. Тітка — єдина рідна людина.
— Як вона зараз?
— Вже стабільна.
— Чому ж мені не написав про це?
— Все сталося несподівано. Телефон не зарядився, а я поспіхом збирався, що повербанк та й зарядку забув… Вибач.
Я дивлюсь на нього. У нього сумне та винувате обличчя.
— Ти з'явився і це для мене зараз найголовніше, — Роман непомітно усміхнувся, але нічого не сказав. Настала тиша. Не гнітюча, а затишна. Він поряд, хоча через екран. Він з’явився. Змучений, втомлений, сумний, але такий рідний. Він подивився прямо на мене. Цей погляд я дуже добре пам’ятаю.
— Ліз, ... Я дуже скучив… Скажено скучив. Хочу просто тебе обійняти. Побути поруч. Без інтернету, без екрану. Просто ти і я. — Він на хвилину замовк, просто дивився в екран, але потім продовжив. — Приїдь до мене. Я все організую — квитки, зустріч, усе. Лише скажи “так”.
Я розгублено подивилась на нього, а серце стиснулось.
— Ти серйозно? — не повіривши, запитала.
— Абсолютно. Якби я не хотів, то не пропонував… А зараз ти мені просто необхідна і я дуже хочу тебе обійняти.
— Якщо ти пообіцяєш, що більше ніколи так не зникатимеш… — сказала я і змусила себе усміхнутись. — Тоді — так. Я приїду.
На секунду він мовчить. А потім — усмішка. Та сама, його. Яку я пам’ятаю з перших голосових.
— Обіцяю. І вже рахую дні до нашої зустрічі. Йди збирайся, а я тобі надійшло квиток на найближчі дні.
Ми попрощались. Я поклала телефон на підлогу де й сиділа. А після почала плакати у голос. У мене були якісь змішані почуття. Полегшення, бо він нарешті з’явився. І не зрозуміла емоція, того що він запропонував мені до нього приїхати. А ще й сказав, що купить квиток і все організує. Не віриться, що після тижневого мовчання, як виявилось з серйозною причиною, він мені запропонує приїхати до нього. Цього я не очікувала аж ніяк, але рада, що саме так все відбувається.
Я витерла сльози та встала з підлоги. Подивилась на себе. Волосся розпатлане стирчить в різні сторони, обличчя опухле та червоне від сліз… і на мені досі піжама хоча зараз вже сьома вечора. Я й не помітила, що весь день проходила у піжамі. Роман навіть нічого не сказав мені про зовнішній вигляд, бо сам виглядав не краще.
Раптом чую вібрацію свого телефону. Взяла, подивилась: “Роман”.
“Електронний квиток. 3 вагон. Місце 5. Відправлення 18:57.
Чекаю тебе післязавтра. Міцно обіймаю. Але сподіваюсь, що зроблю це післязавтра в реальності”19:06 — я усміхнулась.
“Дякую за квиток. Скоро побачимось”19:07.
Я подивилась котра зараз година та зрозуміла, що завтра в цей час я вже буду у дорозі до Одеси. Їхати у незнайоме мені місто до хлопця якого знаю тільки онлайн. Страшно мені? Трохи. Більше бажання побачити його, ніж страху.
Дістала валізу та відчинила дверцята шафи та почала вибирати одяг. Довго стояла та думала, скільки суконь брати та, чи брати ті шорти від яких у Роми рот відкрився, коли я полізла за цукром. Вирішила їх взяти як для піжами. Після на очі потрапила та сукня в якій проводила стрім на фільм “Вартові галактики”. З чого ж й почалось наше спілкування. Візьму я цю сукню? Авжеж. Тож я склала у свою жовту валізу чотири сукні, три футболки, джинси, дві пари шортів, дві кофти, спідню білизну та шкарпетки, кросівки. Ну, й звісно дрібнички по типу зубної щітки, гребінця і тому подібне. Також взяла свій пенал з олівцями та той малюнок, який малювала у перший день зникнення Романа. Закрила валізу. Та лягла на ліжко. На годиннику 22:04. А на телефоні повідомлення:
“Добраніч, Лізо. Солодких снів. Сумую.”22:03.
“Дякую. Добраніч, Ромчику. Вже не можу дочекатись, щоб побачити тебе наживо”22:05
“Побачимось зовсім скоро. Відпочивай.”22:06
Сьогодні я заснула зі спокійною душею. Він з’явився, а вже післязавтра я його побачу.

Ранок. Прокинулася без будильника о 7:59. І тільки взяла телефон у наш з Романом чат, мені прилетіло повідомлення:
“Доброго ранку, Лі. Поп’ємо каву разом?”8:00
“Доброго ранку. Так, через десять хвилин”.8:01
“Добре”8:02
Встала, одяглась, швидко вмилась та подзвонила Роману.
Ми розмовляли з ним до десятої години. Після я продовжила збиратись до виїзду. І ось вже 18:57 — відправлення. Поїзд рушив. Я подивилась у вікно. І пошепки сказала:
— Прощавай Києве, я скоро повернусь…. Але не знаю наскільки скоро — додала.