16 глава "В очікуванні його голосу"

Тиждень потому.

Сьогодні прокинулась о 8:05. На автоматі потяглась за телефоном під подушку. Подивилась, на екрані не видно жодного повідомлення. Від Роми в цей час є якесь повідомлення чи голосове повідомлення, а зараз тиша. Просто нічого. Перша думка яка промайнула це: “Може ще сам не прокинувся”. Тож вирішила написати йому я:
“Доброго ранку, як ти? Вже не спиш?”8:06 — надіслала не вагаючись. Сиділа дивилась на телефон та чекала поки з’явиться друга галочка. Але вона не з’явилась взагалі. Ні через дві хвилини, ні через п’ять, ні десять. Він завжди відповідав швидко, а зараз… Зараз тиша. Гнітюча.
Я встала та пішла на кухню робити собі каву. Робила каву та не зводила очей від телефону, бо думала “А може він зараз відповість”.

Минула година, а я досі п’ю. Тривожність наростає з кожною хвилиною мовчання мого телефону. Роман ніколи не давав приводу мені нервувати. Він завжди відповідав на повідомлення та дзвінки. Вирішила відкласти телефон, треба заспокоїтись. З ним має бути все добре. Але відчуття таке, що щось сталося. А що? На це питання відповіді немає. Взяла блокнот, олівці та почала малювати. Думала, що моя улюблена справа відволіче мене від думок про Романа і його тишу. Але коли побачила, що саме я малюю я здивувалась. Чому? Бо я мимовільно дивилась на фото та малювала його, а на фотографії був він — Роман.
Його обличчя намальовано виразно. Очі світло-карі та лагідний погляд, волосся, щетина. Поклала олівець та ще раз глянула на телефон. Повідомлень немає. Але біля аватарки Тімура було зелене коло. Хоч він в онлайні. Не думаючи почала писати йому:
“Привіт, ти не знаєш, де Роман?”13:49 — побачила, що він прочитав та вже почав щось писати. А через хвилину прилетіло повідомлення:
“Привіт. Ось сам писав декілька годин тому. Хотів запитати про сьогоднішній вечір, повинні піти у бар. А він не відповідає.”13:50
Прочитала та ще більше серце стиснулось.
“Мені вже страшно… Якщо навіть тобі не відповідає…”13:50
“Ліз, я його знаю. Він не зникає просто так. На це завжди є вагома причина.”13:51
“А, що було таке вже?”13:51
“Два рази. Зникав, з тіткою був. А коли він у неї, то для нього все інше перестає існувати.”13:52
“Можливо й справді він у неї. Але на душі так паскудно.”13:53
“Хочеш поговорити?”13:53
“Хочу”13:54 — не думаючи відповіла. Аби тільки у тиші не сидіти. І на телефоні з’явився дзвінок. Я відповіла. Побачила втомлене обличчя Тіма.
— Привіт, — сказав сонним голосом.
— Привіт. Ти спиш?
— Тільки що прокинувся. Сьогодні вночі з Катею в клубі були. Завіз її додому недавно. І тільки три години тому повернувся й ліг.
— Весело вам, — сумно усміхнулась.
— А з приводу Романа… — Тіма позіхнув — він тільки про тебе й каже.
— Справді?
— Так. Кожен раз коли зустрічаємось він розповідає цікаві моменти про ваше спілкування. Він у тебе закоханий, Ліз.
Я усміхнулась.
— І про онлайн побачення розповідав?
— Ні. Що ще за онлайн побачення?
— Ну… Ми з ним розмовляли. Він запросив мене на побачення. Вибрав картинку, яка у нас стояла на заставці. Сиділи ніби поруч. І що мене найбільше вразило. Кур’єр приніс великий букет квітів. Роман замовив…
— Ось це він романтик — сказав Тімур.
— Ага. Я не думала, що він таке придумає.
— Ти тільки Каті моїй не розповідай про таке, якщо познайомишся, — я почала сміятись.
— Добре.
— Тільки єдине не розумію. Рома такий романтик: квіти, подарунки і все що завгодно… А з дівчатами у нього ніяк не складається… Не складалося, — виправився.
— А багато у нього стосунків було?
— Ем… Двох точно пам’ятаю. Він для них все, а вони його кидали. На нього було важко дивитись. І ось коли з’явилась ти. Вже якось не вірилось, що він може з кимось зустрічатись.
— І тому не вірив, — сказала, а Тімур тільки кивнув.
— Ну, тепер то я йому вірю. Бо ти не схожа на голограму, ти справжня.
— Дякую за комплімент… І ще, дякую тобі, що тоді неочікувано підключився до нашої розмови. Зараз би в істериці сиділа, якби не ти, — Тім усміхнувся — до речі сильно влетіло від Роми з приводу цього?
— Він не розповідав?
— Ні слова.
— Ну, нотацію я вислухав. Але знаєш, я не шкодую про це. Зараз би дійсно не розмовляли. До речі, я можу йому зателефонувати, запитати де він. Якщо слухавку візьме.
— Було б чудово, — Тім подзвонив Роману при мені. Включив гучний дзвінок, але чутно було лише гудки, а після голос жінки, що Рома не може взяти слухавку.
— Можливо з телефоном все… Хоча після однієї історії на кемпінгу він слідкує за зарядом батареї.
Тім почав розповідати історію про розряджений телефон, його алергію та опіки. Тоді їх врятувало те, що неподалік була лікарня. Я все це слухала й важко було це уявити.
Після розмови настала тиша, але не така напружена.

Тиждень потому.

З кожним днем мені ставало все більш зле. Тиша від телефону тиснула. Кожен день чекала на його повідомлення чи дзвінок, але від нього тиша. Але коли телефон починав вібрувати я кожного разу підстрибувала та хапала його з надією, що це він.
І ось я сиджу на підлозі, оперлась об ліжко спиною з телефоном в руці та чашкою заспокійливого чаю, який вже охолов. По щоках знову сльози. Знову думки тільки про нього. За півтора місяці нашого спілкування він став для мене найріднішою людиною.
Раптом телефон у руці почав вібрувати. На телефоні засвітилося ім’я “Роман”. Він дзвонить по відео. Я застигла, а рука навпаки почала дрижати більше. Витерла сльози та натиснула на кнопку “Відповісти”.