15 глава "Романтичне божевілля"

Наступний ранок.

— Ліз, прокидайся — почула я схоже, що не з першого разу. І до кінця не розуміла хто це говорить. І взагалі вдома нікого окрім мене немає. Я повільно розплющила очі. У них була наче якась плівка, бо ще все було розпливчасте. Тому протерла очі та побачила Романа.
— Ем…
— Здивована?
— Ще як — сказала та почала сміятись.
— Я вчора не встиг покласти слухавку. Теж заснув, тому дзвінок був всю ніч. І на диво не перервався.
— І довго ти мене ось так будив?
— Декілька хвилин, а до того декілька хвилин просто дивився на те, як ти спиш.
— А тепер і бачиш таку сонну та не красиву.
— Ти красива завжди. Не дивлячись у якому ти стані та в що одягнена. До речі, ця піжама з ведмедиками тобі дуже пасує.
— Дякую. Ти з самого ранку вирішив зробити мене червоною? Бо здається, що моє обличчя зараз саме так й виглядає.
— Зовсім й не червона, а ось волосся трохи розпатлане — він почав сміятися — о, а тепер й щічки порожевіли.
— Та, ну тебе. Краще йди роби собі каву. Бо сонний такий, що просто — жах.
Ми разом пішли на кухню. Звісно, що він у себе дома, а я у себе. Ми знову разом поснідали, але сьогодні на сніданок у нас була лише кава.
— Що робити будеш?
— Не знаю. Мені Лія написала як сходила у похід з друзями Остапа. І як здивувала їх коли поставила намет сама без ніякої допомоги та інструкції… І це все завдяки мені — Рома подивився на мене здивовано — річ у тім, що ми з нею ходили у похід і довго встановлювали цей намет. І це запам’яталось на все життя.
— Зрозуміло. То що будеш писати про нас?
— Якщо ти не проти.
— Не проти. Напишеш їй про наше побачення і день разом.
— Звісно. Думаю, що з цього і почну, бо це було божевільно та дуже цікаво одночасно.
— Навіть не знаю чого більше божевілля чи цікавості — додав Роман.
— А, ти працювати будеш?
— Так. Сьогодні буде важливий відеодзвінок… І вже через двадцять хвилин. На скільки по часу не знаю. Але ввечері ми точно будемо розмовляти. Обіцяю — сказав впевнено.
— Добре, тоді гарного тобі дня.
— І тобі теж — він закінчив дзвінок першим, а я сиджу та усміхаюсь. Ми всю ніч були на зв’язку — це ж божевілля якесь.
Помивши чашку з-під кави та пішла у спальню. Сіла за стіл все ж так одягнена у піжаму. Дістала з полички аркуш та олівець. І почала писати лист Лії:
“Привіт, Ліє.
Я розумію, що у тебе там весело навіть без інтернету та телефонів. Я вже уявляю його друзів. Як вони стоять з відкритими ротами.
У мене тут життя не зупиняється. Воно виявляється все цікавішим. Днями Роман збожеволів… У хорошому розумінні цього слова. Він запросив мене на онлайн побачення. Ми сиділи ніби в одній кав’ярні, бо на заставці у нього й у мене була одна та сама картинка. Пили вино та їли медовик. Хоча про їжу ми не домовлялись. А саме яке вино та тортик. Роман сказав, що ми читаємо думки один одного. А після були квіти. Він передав їх кур’єром. Бо побачення без квітів не буває. І це не мої слова, а Романа. А вчора… Ми весь день були на зв’язку. Уявляєш, він у себе дома працює, а я у себе, але весь час на зв’язку. Ми наче знаходились в одному приміщенні. А найцікавіше було зранку, коли я прокинулась від його голосу. Виявляється ми були на зв’язку навіть тоді коли спали. Мені не віриться, що це все відбувається зі мною. Якби хтось мені раніше сказав, що все так буде я б сміялась. Але зараз, я розумію, що все можливо.
Чекаю на твій лист. Твоя, Ліза.” — прочитала лист двічі, а після склала його у конверт та пішла на пошту.

Вечір. День пройшов без пригод. Навіть на пошті все було чітко, а не як вперше. І ось знову вечір. Знову розмова з Романом, яку я кожен день чекаю весь день. Він став моїм антистресом, найближчою людиною за весь час, адже більше то я ні з ким не спілкуюсь.
— Привіт, Лі, — побачила його в екрані втомленого. Видно дзвінок його стомив.
— Привіт. Я бачу, ти дуже втомлений.
— Ага. День був божевільний. Спочатку довгий дзвінок, а після їздив до тітки, завіз їй ліки. Ось двадцять хвилин тому приїхав.
— Зрозуміло, а я знову на пошту ходила, черговий лист для Лії. Написала все, що й казала тобі, — Ромчик почав сміятись. І раптом бачимо, що на екрані з’явилось третє віконце. Камера включилась. І на ній якийсь хлопець.
— Всім привіт.
— Тімур! Якого дідька ти тут робиш?!
— Тихо, бро. Я просто хотів побачити чи ти спілкуєшся зі справжньою дівчиною.
— Привіт. Я — Ліза. І я зовсім не голограма, а цілком реальна.
— Вже бачу.
— Тімур, тобі ніхто не казав, що таке приватність?! — продовжив Рома. Тімур промовчав, а Рому понесло — Тімур! Я поговорю з Лізою, а після популярно поясню тобі це слово. Тож будь готовий слухати лекцію, — я вимкнула голос та камеру, а потім почала сміятись вголос.
— Ось бачиш через тебе Ліза вже пішла. Дістав ти її. Так само як ти мене.
— Все, я йду. Але скажу єдине. Ліз, ти дуже красива. — Я включила камеру та голос.
— Дякую, Тімуре.
Він відключився від дзвінка.
— Я не знаю як він підключився, але доступ я йому не відкривав для цього чату… Хоча… — він щось почав клацати. — Доступ є. Якого?
— Нічого, весело було і заодно познайомилась з твоїм другом.
— Думаю, що він сам його собі дав, коли приходив до мене, а у мене якраз ноут був увімкнений. Зараз це виправлю. — Він знову почав клацати мишкою, а після подивився у камеру — на чому ми закінчили розмовляти?
— Ой, а я вже не пам’ятаю.
Тож ми продовжили говорити, але вже на інші теми. Ми говорили довго. Ще згадували Тімура. Бо я попросила. Роман розповів мені про їх дитинство. Воно у них було веселе. Гуляли в основному ввечері, що Тімура мама заганяла додому силою, бо на вулиці вже було пізно. І як вона казала — небезпечно. Я Ромі розповідала про своє дитинство. Згадували найближчих нам людей, яких з нами вже давно немає. І я ще встигла й поплакати, але не довго, бо Роман мене заспокоїв. І попрощались ми з ним о 2:15, тому прокинусь я без будильника якого звати “Роман”.