14 глава "День разом — онлайн"

Вечір.
Ліза.

Проспала весь день, бо всю ніч що й робила — малювала. Спочатку звичайним олівцем, а потім фарбами. Коли закінчила, то взяла фотографію де я та тато. Він тримає мене на руках, коли мені лише три роки. Я цього не пам'ятаю, але про розповідям — це був пікнік біля озера в якомусь селі.
Подивилась на фото та зрозуміла, що пам’ять мені не зраджує. На фото та ж сама людина, що й на малюнку. І перше, що я сказала — прошепотіла.
— Татку, мені тебе не вистачає.
Зробила фото та надіслала Роману. А він виявляється також не спав, а відкрив скриньку мами. І все ж ця розмова про його маму та мого тата була не дарма. І пішла нам на користь. Я зрозуміла, що нас пов’язує не все, що ми обговорювали з ним до цього вечора, а ще й спільна трагедія — втрата найрідніших. У мене залишилась тільки мама та сестра. Мама яка на мене дивиться як на чужу. А у нього тато та тітка. І тата наче у нього немає.
А зараз вже вечір. 20:00. Знову розмова з Ромою. Наші розмови мене заспокоюють і я не відчуваю самотність, яка буває іноді.
— Привіт — почула його голос — що робила весь день?
— Привіт. Я спала. Після нашої розмови всю ніч малювала. А, ти?
— Я дивився речі мами. А вдень також спав… У неї виявляється є блокноти. В одному останньому було написано, що ця квартира — моя офіційно. Я завжди думав, що це тітка мені її купила, бо саме вона дала мені ці ключі. А виявилось, що ця квартира мами — за мить мені прийшло повідомлення. Фотографія, де написано декілька речень.
— І ти цього не знав — тихо сказала.
— До сьогоднішньої ночі — не знав. І знаєш, це навіть добре, що дізнався. Мені треба було відкрити цю скриню раніше. Дякую, що сказала мені потрібні слова тоді… Вночі.
— А ти мені — настала довга пауза. Ми тільки слухали дихання один одного, я ж ще чула клацання мишки.
— Слухай — раптом сказав він — я відчуваю, що мені вже краще. Тож, щоб компенсувати наш голосовий чат замість відео. У мене є пропозиція.
— Знову божевільна ідея — ми почали сміятися.
— Саме так. Інших немає. Я пропоную завтрашній день провести разом… Онлайн. Ти будеш робити звичні для себе речі, я теж. Тільки бути на зв'язку.
— Ще одна божевільна ідея після побачення-онлайн — почула сміх.
— То як?
— Я згодна. Це повинно бути цікаво.
— Не сумніваюся у цьому. Тож зідзвонимось о восьмій та весь день будемо на зв’язку — сказав він, а у мене на обличчі з’явилась усмішка. Ось це буде, що написати Лії. Тим більше вона мені писала про похід з наметами та як здивувала всіх своїми здібностями ставити намети. І все це завдяки мені. Бо я її один раз витягла на такий похід. І це було — весело. Однин намет на двох, годин читання інструкції та ще плюс година, щоб її встановити. І саме це вона згадала у листі. А я б не проти таке повторити, але вже не вийде… на жаль.
Розмовляли ми доволі довго. І не важливо, що не бачили один одного. Зате чули. І слухали навіть спільний плейлист.

Прокинулась о 7:29 за хвилину до будильника. Подивилась на телефон та побачила повідомлення від мами. І дуже здивувалась, коли прочитала його.
“Привіт. Як ти? Ми сумуємо. Сподіваюсь тобі одній там не сумно. Ми вже через два тижні повернемось додому. Даринці треба ще в школу підготуватися йти”7:10 — мама ніколи мені так багато в одному повідомленні нічого не писала
“Привіт, у мене все добре. Ні, не сумно. Займаюсь фрілансом… малюю на замовлення.”7:30. Надіслала та почула як дзвенить будильник. Тож встала та пішла вмиватися. І думка повернулась до Романа. Він напевно також вже встав. Бо сказав, що до нашого дзвінка повністю прокинеться. Ну, що ж побачимо.
8:00 — дзвінок. Я відповіла та зразу побачила Романа. Вигляд має ще сонний, але на обличчі усмішка. І ще видно було де-не-де червоні цятки. Видно, то опіки.
— Доброго ранку, Лізо — він позіхнув.
— Доброго. Ти ж казав, що прокинешся повністю до того як подзвониш.
— Трохи проспав. Прокинувся п’ятнадцять хвилин тому. Встиг вмитися та каву зробити. А ти?
— Прокинулась пів години тому. Встигла і каву зробити і сніданок. А ти будеш готувати сніданок?
— Якийсь бутерброд зроблю та й все.
Він почав робити бутерброд. Поки я їла омлет з овочами та сосисками.
Після сніданку Рома сів за комп’ютер. У нього робота, але весь час буде на зв’язку. Я теж буду працювати — малювати. З’явилось одне замовлення. Тож ми почали працювати.
— Ром. А ти не проти якщо я музику включу?
— Не проти, — сказав він дивлячись уважно в монітор — тільки якщо це не класична музика. Вона розслабляє та й заснути можу — почав сміятися.
— Ніякої класики. Просто наш плей-лист і додам ще декілька пісень.
— Тоді добре — він подивився у камеру. Я ж тим часом включила музику. Першою піснею була: “Обійми”.
Ось так у мовчанні, але з піснями та поглядами минуло чотири години. Рома відволікався від роботи, щоб зробити собі чай. Сказав, що робить невеликі перерви на десять хвилин.
— Ти до речі обідати будеш? — раптом запитав він.
— Треба б було. Але ще треба подумати, що саме. А, ти?
— Йду вже готувати. Думаю приготувати гречку та м’ясо. Приготую так, щоб й на вечерю залишилося. Бо два рази на день стояти біля плити не хочу.
— А я напевно, зроблю собі просто салатик.
Загалом ми пішли кожен на свою кухню та почали готувати. Я слідкувала за тим як готує Рома. І, на перший погляд готує добре.
За обідом ми ще трохи говорили про те, що було б чудово якби ми ось так сиділи разом обідали, але сиділи один біля одного. І справді — це було чудово. Але зараз як є.
Ввечері ми ще разом повечеряли, подивились фільм. І коли я вже лягла, то зрозуміла, що не хочу натискати на кнопку, щоб закінчити дзвінок.
— Можеш зі мною побути допоки я не засну — тихо сказала я.
— Звісно, Ліз — я заплющила очі та почула — добраніч, Лізо.
А після вже нічого не чула, бо заснула.