13 глава "Ми зрозуміли один одного"

Він ще мовчав хвилину, а після почав говорити.
— Моя сім’я до дев’яти років була цілісна, щаслива. Але… коли мені виповнилось дев’ять ми дізнались, що у мами рак… грудей. Остання стадія. Вона нікому ніколи не казала, що у неї щось болить. Вона згасала на очах. І коли вона померла — я затамувала подих — я лишився сам.
— Сам? — пошепки запитала.
— Майже сам. Тато закрився у собі. Фізично він був присутній, але… Мене підтримувала мамина сестра — Олена. Вона наче замінила мені маму. Коли вона не могла зі мною сидіти, то відвозила до дідуся та бабусі. Пам’ятаєш розповідав?
— Пам'ятаю.
— А у вісімнадцять почав жити самостійно, тобто сам. Тітка сказала, що я дорослий та дала мені ключі від квартири — він замовк і я зрозуміла, що це вся історія.
— Знаєш, а ми з тобою і в цьому схожі. Я теж втратила близьку для себе людину — тата… Три роки тому. Інсульт. У мене з татом були хороші стосунки. Він єдиний хто вірив, що я стану художницею. За два роки до смерті… він подарував мені мольберт та фарби. Я була дуже щаслива. Стрибала від щастя. Але… Коли тато помер, я поставила мольберт за двері, щоб його не бачити. Бо як тільки бачу мольберт, то згадую про тата і плачу.
— Історія не краще за мою — сказав Рома та зітхнув.
— Так, тому може через це розуміємо один одного?
— Можливо… Знаєш, Ліз. Якщо твій тато подарував тобі мольберт, то він дійсно вірив. Я думаю, він би хотів, щоб ти й надалі малювала — почула ці слова та задумалась. Мовчала декілька хвилин. Рома звик до нашої тиші, тому й не продовжував розмову.
— Схоже, що ти правий — я проковтнула сльози — …А у тебе залишилось щось від мами?
— Є таке… Скриня з її речами. Але я її ніколи не відчиняв.
— Чому?
— Чесно… Не знаю.
Ми закінчили розмовляти о другій ночі. Заснути я не змогла крутилась довго, погляд весь час падав на двері за якими стоїть мольберт. Тому, я встала та підійшла до них. Дістала мольберт. На ньому великий шар пилу. Дивилась на нього хвилин п’ять, а після взяла ганчірку та витерла пил. Дістала фарби, полотно та почала малювати. Руки самі виводили якісь контури і я зрозуміла, що малюю портрет тата по пам’яті. Кожну його зморшку на обличчі, його яскраві очі та родимки, які у нього були.

Роман.
Сьогодні обгорів на сонці. Вийшов з будинку та тільки після згадав, що не намазав на шкіру крем. Подумав, що повертатись не буду. Все ж недалеко йду та й ненадовго. Але як виявилось зовсім інакше. Сонце пекло дуже, але вибору у мене не було. Повинен був для тітки забрати ліки. І ось тоді я згадав про маму. Вона завжди мені казала, щоб я не забував мазати кремом своє тіло. А я… забув. І так розсердився на себе, що й словами не передати. Записав голосове повідомлення Лізі вже коли повернувся додому. І виявляється, що вона з подругами говорять саме про мене. Через це у мене трохи настрій покращився. А надвечір знову спогади про найріднішу людину — маму. І чомусь так й захотілось з цим поділитись з Лізою. Але я не очікував, що вона розповість мені схожу історію тільки про тата. І ми зрозуміли один одного без слів, бо розуміємо цей біль.
Закінчили розмову. І я зрозумів, що хочу все ж відкрити ту скриню. Витягнув її з-під ліжка. Скриня дерев’яна, з червоного дерева. На ній все у маминому стилі: блискітки, наліпки та підписана “Олено, залиш це Ромчику”. Я обережно відкрив скриню. У ній багато різних речей: прикраси (ланцюжки, сережки, каблучки), п’ять щоденників, її малюнки та DVD-диски. І кожен у своїй коробочці та підписаний. У мене є де подивитись їх, але щоденники все ж були цікавіші. В них мама писала про свої думки з коледжу, там було про тата, про мене. Вона писала як мене любить і щоб з нею не сталося вона завжди поряд. І я це відчував — вона поряд. Взяв останній блокнот. У ньому було чистих шість сторінок. Останній запис: “Сестричко, пообіцяй, що віддаси ключі від моєї квартири Ромчику, коли йому виповниться вісімнадцять. Не продавай квартиру, нехай у ній живе мій син.” Я перечитав ці слова декілька разів. І на очах з’явились сльози. Я рідко плачу, але коли згадую маму, сльози з’являються самі собою.
— То це квартира мами? — прошепотів сам до себе — а чому ж тоді Олена мені про це не сказала?
“Я пам’ятаю той момент на дні народженні. Це був вечір. Гості вже пішли, ми святкували дома. Тітка підійшла до мене. Подивилась мені в очі та сказала:
— З Днем Народження, Ромчику. У мене є для тебе дещо — дістала з кишені три ключі на зв’язці — це ключі від квартири. І вона по праву твоя — мені здалось, що вона хотіла ще щось сказати, але промовчала. А я коли зайшов вперше у цю квартиру — відчув ніби я дома. Ніби тут мене чекали. І тепер я зрозумів чому. Я й зараз відчуваю себе тут — як дома.”
Роздивлявся всі речі довго. За вікном почало світати, а з вікна, яке було відчинене віяло прохолодою та чувся шум моря. Я закрив кришку скрині та ліг на диван. А після отримав повідомлення від Лізи:
“Дякую, Ром, за те, що ти мені сказав потрібні слова. Мені просто було необхідно їх почути. Дякую”5:57 І фотографія: мольберт на якому полотно з портретом.
“І тобі дякую. Я заглядав у скриню мами… вперше за всі ці роки. Це твій тато?”5:59
“Так, це мій тато. Малювала по пам'яті. Не розуміючи того, почала малювати саме його. У скрині було щось цікаве?”6:01
“Так. Багато чого цікавого, але розповім що вже коли будемо розмовляти. Що робити будеш?”6:04
“Думаю, що ляжу спати, бо дуже хочеться. А, ти?”6:05
“Я теж. Зідзвонимось ввечері, знову тільки голосом? Бо ще не дуже добре виглядаю”6:06
“Звісно. Вже чекаю”6:06
“До вечора, Лі.”6:07
Я поклав телефон біля себе, заплющив очі та швидко заснув. Ми з Лізою сьогодні не будемо снідати разом, зате вдень будемо спати. І все це через нашу розмову, яку я почав. І не дарма.