12 глава "Зустріч з подругами"

Тиждень потому.

Ранок нічим не відрізнявся від попередніх. Дзвінок о 8:30 з Романом. Я сиджу на кухні. На невеликій підставці телефон, а переді мною тарілка з тостом з сиром та ковбасою, а ще й чашка кави. Роман на зв’язку та дивиться прямо в екран.

— Привіт, — сказав він та усміхнувся — вже снідаєш?

— Привіт, так вже снідаю, а ти?

— Теж. Яєчню з помідорами.

— О, клас. Я теж хочу — Рома почав сміятись.

— То приїжджай до мене — поділюся — тепер почала сміятися і я — до речі, що сьогодні робитимеш?

— О, у мене плани грандіозні. О першій годині хочу зустрітись з одногрупницями Ірою та Нікою. Я не бачилась з ними з останнього іспиту.

— Будеш розповідати про мене?

— Вони дуже уважні. Я б навіть сказала занадто уважні. Тому випитають все. Але ж все я їм не розкажу — це точно.

— Ну, добре — він усміхнувся.

Ми закінчили наш сніданок. Я сиджу та думаю: “А вони дійсно випитають все”. 

За декілька годин почала збиратись на зустріч. Вибрала шорти та футболку в одному стилі. Словом — це костюм. Взула білі туфлі на платформі. Невимушений макіяж та зачіска — проста коса, яка лежить на плечі.

Перша година. Наша улюблена кав’ярня знаходиться на станції метро “Золоті ворота”. Швидко дійшла до кав’ярні, бо вона далі від станції. Зайшла у кав’ярню та побачила Іру та Ніку. Вони вже щось п’ють. Схоже, що улюблені напої, бо чашки схожі. Іра побачила мене та махнула рукою. Швиденько підійшла та сіла біля неї.

— Привіт.

— Ми на тебе вже зачекались — сказала Ніка.

— О, ти вся світишся.

— Серйозно?

— Ти так виглядала коли зустрічалась з Дмитром.

— Не треба згадувати того козла. 

— Але зараз ти саме так й світишся як тоді біля нього. То хто він? Як познайомились? — вони не питали чи у мене хтось з’явився. Це було зайве, бо вони й так здогадались.

— Роман… Його звати Роман. Познайомились випадково в чаті в Діскорді. Він написав коментар, я на нього відповіла. І розмова продовжилась у приватних повідомленнях.

— А в реалі бачила його?

— Ні. Він живе не в Києві, в — Одесі.

— Одесі? — перепитала Ніка.

— Так. І він такий чуйний, щирий. На початку нашого спілкування я захворіла, то він дуже хвилювався. Питав чи прийняла ліки, температуру заставляв міряти та пити багато чаю з імбиром та лимоном. А тиждень тому було дещо, що в голові не вкладається.

— Що саме?

— Віртуальне побачення в кав’ярні. 

— Як це? — здивовано запитала Ніка.

— Ну, він скинув мені фотографію на заставку у самого була ж така сама. Зробили вигляд, що сидимо в одній кав’ярні. Одяглись красиво…

— Тільки не кажи, що ти обирала одяг.

— Як до справжнього побачення готувалась. Потім було вино, десерт… І посеред побачення — зробила ковток кави — в двері подзвонили. А там кур’єр з великим букетом моїх улюблених квітів.

— Не кажи, що це від нього.

— Саме від нього. Сказав, що побачення повинно бути з квітами.

— О, Боже, як це романтично.

— Роман — романтик — сказала Іра. І раптом ми почули вібрацію мого телефона. Голосове повідомлення від Роми.

— Це — він — сказала я та включила голосове повідомлення, щоб його почули й дівчата, хоча не знала, що він сказав. Але його слова були приємними.

— “Пробач, що відволікаю. Я просто забув побажати тобі гарного дня. Ти ж будеш дома до восьмої вечора?” — дівчата подивились на мене.

— Серйозно? Він такий…

— Так — сказала я та почала записувати йому голосове повідомлення — “О восьмій буду дома. Зідзвонимось?”

Відповідь не стала на себе чекати та знову голосове:

“Звісно. Тільки без камери. Чому? Просто обгорів. Нічого страшного, зараз кремами намажу опіки і все пройде. До вечора”

— Опіки?

— У нього алергія на сонце — я стенула плечима — звучить дивно, але таке виявляється існує — сказала та записала голосове: “Сподіваюсь не сильно обпікся. Лікуйся.”  

— Хвилюєшся за нього?

— Так. Бо він розповідав про те, що з ним відбувалось минулого разу. Дівчата, слухати було боляче, але як він це відчуває — не уявляю. 

Ми з ними ще говорили про Романа, про те, що Іра теж не проти познайомитись з таким у Діскорді. Але я щось думаю, що Роман єдиний там такий. Про те, як Ніка відпочивала на морі зі своїм хлопцем. І як Іра весь час сиділа дома зі своїми двома племінниками. Сказала, що це весело, коли вони вилазять один одному на голову та їй також. А що поробиш їм по три та чотири роки. 

Попрощалися ми з ними на веселій ноті. Вони жартували про весілля та запрошення на нього. Розійшлися ми о п’ятій годині. Добре так посиділи — чотири години. Але ж й не бачились давно. 

Прийшла додому раніше ніж домовлялись зідзвонитись, тому я трохи малювала, слухала наш плейлист. І ось вже 20:00.

Ми зідзвонились. Він як і сказав — не увімкнув камеру чого не зробила і я.

— Привіт — почула його хриплуватий голос.

— Привіт. Як ти?

— Весь червоний. Що самому страшно на себе у дзеркало дивитись — прозвучало смішно, але — ні. Це не смішно й близько.

— Креми допомагають?

— Так. 

Ми говорили ще декілька хвилин, а після настала тиша. Вона не була не зручною. Навпаки, вона була — затишною. Раптом почула, що він важко зітхнув.

— Лізо, ми вже давно спілкуємось. Але про наші сім’ї ще не розмовляли взагалі — після цих слів він замовк та важко зітхнув.