11 глава "Побачення у віртуальній кав’ярні"

Два тижні потому.

Ці два тижні у нас були дуже цікавими. Ми розмовляли про все та водночас ні про що. Роман розповів мені про своє хобі. Виявляється він у підлітковому віці розмальовував керамічні тарілки. Мені стало цікаво як це виглядає, тому він показував їх. І вони дійсно красиві. Зараз це робить дуже рідко.
Сьогодні ми зідзвонились як завжди о 8:30. У нього о 9:00 починається робота.
— Доброго ранку, виспалась?
— Доброго ранку. Після твого чергового відео для мене не дуже. Бо після такого зразу неможливо заснути зразу. Тому — ні. А, ти?
— Також не спалось. До речі, у мене є ідея.
— Ти мене лякаєш — я почала сміятись.
— Думаю, що це буде цікаво — він наче не звернув уваги на мої слова — я запрошую тебе на онлайн побачення.
— Що? Як ти це уявляєш?
— Запросто. Я скидаю тобі картинку, яку ти поставиш на фон. У мене буде така сама. І це дасть ефект того, що ми сидимо навпроти один одного. Одягнемось красиво, візьмемо по келиху вина та десерт. І буде у нас побачення.
— Це цікаво. Мені подобається… Хм, то у нас Роман — романтик? Таке придумати — це хорошу фантазію треба мати — Роман почав сміятись.
— Що є, то є. То як приймаєш пропозицію на онлайн побачення?
— Так.
— Добре. Тоді о 19:00 у Діскорді… у кав’ярні — виправився він.
Ми закінчили розмовляти. І я сиджу та ще повністю не зрозуміла на що погодилась. Але щось мені підказує, що це буде цікаво. За хвилину Роман прислав мені фото та підписав: “Інтер’єр нашої віртуальної кав’ярні… Зустрінемось у кав’ярні”8:49.
Надіслав мені картинку з цегляною стіною, де у стороні на стіні висить бра, а саме свічка. Яка ніби робить кав’ярню затишною своїм темним, теплим світлом.
Весь день тягнувся довго вже з третьої години почала вибирати у чому “піти” на це побачення. Відчинила шафу та почала роздивлятись сукні. У мене їх багато, що очі розбігаються. Витягла три сукні: жовтого кольору на бретельках та до колін. Приміряла — не те. Взяла другу — фіолетова із закритими рукавами аж до зап’ястя — не те. Третя — блакитна трохи нижче колін, облягає моє струнке тіло. Одне плече закрите, а інше відкрите.
— Те, що треба — прошепотіла. Інші сукні дивитися не захотіла. Може там й був ще якийсь варіант, але мені цей подобається.
Вибирала сукні десь годину, після задумалась про прикраси — сережки. Вибрала срібні, які подарував мені тато за рік до смерті. І схожий до цих сережок ланцюжок. Зачіска… Ось тут так само як з сукнями — задумалась. Вирішила каштанові пасма закрутити , щоб воно хвилями лежало на моїх плечах. Рома завжди бачить мене з якимось хвостиком чи недбалим пучком. А зараз вирішила, що буде хвилясте, розпущене волосся. Макіяж зробила невимушений. А саме рожеві губи, трохи туші на вії та пудра.
Приготувалась як до справжнього побачення. Хотіла було вибирати туфлі, а після подумала: а нащо?
Ще ми домовились про вино, тож вибрала у магазині червоне напівсолодке — улюблене, до того, як почала збиратись, а саме вибирати що одягти та тому подібне. І звісно десертик — улюблений медовик.
Сіла за комп’ютер та почала розбиратись як зробити фон для цього побачення. Сиділа хвилин двадцять і таки вийшло.
О 18:59 я вже сиділа перед екраном. Руки трохи тремтіли, хоча я й сама не розуміла — від хвилювання чи від того, що наливала собі в келих трохи більше, ніж планувала.
19:00 — почалось побачення, тобто екран розділився на два віконця. За спиною у Роми та ж сама картинка. Він одягнений у білу сорочку. Два верхніх гудзики розстібнуті, що було досить ефектно. На фоні грала легка мелодія, яку включив Роман.
— Привіт, Лізо. Маєш чарівний вигляд.
— Привіт. Ти також — обмінялись компліментами.
— Що п’єш?
— Червоне напівсолодке вино, а ти?

— Як на диво таке ж. І медовик — я почала сміятись.
— У мене теж медовик. Ми ж наче не домовлялись про десерти та вино, що вони повинні бути однаковими.
— Може читаємо думки один одного на відстані?
— Схоже на те.
Ми почали розмовляти на різні теми. Пити вино та їсти свої медовики. І раптом у двері подзвонили. Дзвінок вибив нас з побачення в реальність.
— Хм, я нікого не чекаю.
— Піди, подивись, може щось важливе — Роман якось загадково усміхнувся.
— Ну, добре — я встала і пішла. Так, ніби й потрібно було, наче відійшла просто у вбиральню. Підійшла до дверей та відчинила їх. На порозі стоїть кур’єр з розкішним букетом квітів.
— Ліза?
— Так.
— Це вам. Розпишіться — я розписалась, подякувала за квіти та пішла на своє побачення. Зайшла у віртуальну кав’ярню з квітами. Роман все ж сидів та чекав на мене. Побачив мене з квітами та усміхнувся.
— Подобаються квіти?
— Вони від тебе? — здивувалась я.
— Так. Побачення повинно бути з квітами. Я хотів зробити тобі сюрприз.
— І у тебе вийшло — після цього Ліза була “молодець”. Хвилин десять лазила на шафу за вазою. Поставила квіти у вазу. І звісно ж поставила вазу з квітами біля себе на столі.
— Мені дуже подобається це побачення, — сказала я — але якось дивно.
— Чому?
— Ну, по-перше, це віртуальне побачення, а по-друге — це найкраще побачення на якому я була — у самої після цих слів серце почало стукати ще голосніше, ніж стукало.
Наше побачення доходило до кінця. Ми просиділи у цій “кав’ярні” три години. Як я сказала до закриття, Роман почав лише сміятись. А після з усією серйозністю запросив мене завтра на ще одне побачення. Але “підемо” ми у кінотеатр на мій улюблений фільм.
Мені подобаються наші стосунки, його фантазія з приводу онлайн сніданків майже кожен день та це неочікуване онлайн побачення. Я відчувала наче ми не сидимо біля екранів монітора кожен у своєму місті. А ніби ми сиділи один навпроти одного. І це було незвично.