8 глава "Тепло в екрані"

Три дні потому.

Три дні минуло з ліками, з розмовами з Романом. Він писав мені зранку, ввечері ми розмовляли. Правда, розмовляв практично він. Знову були компліменти та казки на ніч. І кожен вечір різні. Але як він назвав це: “Цикл казок про хвору дівчину та хлопця, який живе біля моря”. Ці казки були досить романтичними як й самі розмови. Не думала, що наше спілкування переросте в щось більше. Але мені з ним так легко, так затишно, навіть за тисячу кілометрів від нього.
Сьогодні буде відеодзвінок. Я вже почуваю себе краще, ніж вчора, а тим більше позавчора. Шкіра вже не бліда, з носа не тече та горло вже не болить. І температури немає. Тому виглядаю досить добре. Але хвилююсь так ніби перед іспитом. І думки такі, щоб не сказати чогось зайвого чи не образити його. Бо він став для мене найближчою людиною за цей час.
А ще я сьогодні отримала листа від Лії. Але ще не читала, бо готувалась до відео дзвінка з Романом. А це, як для мене важливо.
Зробила собі високий хвіст, одягла білий в’язаний светр та шорти. Трохи привела до ладу обличчя: припудрила обличчя. Сіла на ліжко, позаду подушка на яку можна спертись, а біля на таці чашка чорного чаю з лимоном. На годиннику 19:58. Серце калатає сильно. А в думках: “Зараз я його побачу”. Дві хвилини минули швидко, навіть не помітила. На екрані — вхідний виклик. Він подзвонив рівно о восьмій. Зітхнула та натиснула на кнопку “Прийняти”. Екран враз розділився на два віконця. Камери включились не зразу, але одночасно. Я побачила його живого. Він сидить у жовтій футболці, таке ж руде волосся як на фотографії. І жива усмішка.
— Привіт, Лізо — мовив впевнено, але тихо.
— Привіт — сказала тихо.
— Вигляд маєш чарівний.
— Дякую, ти теж нічого — він почав сміятись.
— Дякую за комплімент. Що сьогодні робила?
— Працювала. У мене було замовлення. Я ж казала, що зайнялась фрілансом.
— Пам’ятаю, то ти весь день цим займалась?
— Так. Бо декілька днів хворіла. А дедлайн є, тож треба було робити швидко.
— Ненавиджу дедлайни — сказав Рома.
— Я теж — між нами настала тиша. Ми просто дивились один на одного і вмить я відвела погляд, бо щось в очі кинувся той лист від Лії.
— Куди так дивишся?
— Подруга надіслала лист. Ось майже перед дзвіночком отримала його. Ще не встигла прочитати.
— То прочитай зараз — спокійно з усмішкою сказав Рома.
— Ти серйозно?
— Так.
— Ну, добре — я взяла лист, обережно відкрила конверт та взяла лист — він пахне травою — розгорнула та пробіглась очима по тексту.
— І, що там?
— Цікаво? — він кивнув головою та уважно подивився на мене — ну добре “Привіт, Лізо.
У мене все добре. Кожного дня гуляю з Остапом. Він мій друг дитинства, якщо, що. Можеш питати про нього будь-що. Отримала офіційний дозвіл від нього (сміюся). Тут у Шепоті дуже цікаво. Остап мені показав, який він цей світ без соціальних мереж та мобільного зв’язку. Коли вночі немає жодної хмаринки, ми дивимось на небо. Я навчилась відрізняти сузір’я. Це дуже цікаво.
А тепер, щодо тебе — і тут я замовкла, схоже розучилася читати. На мене поглянув Роман.
— І, що ж там, щодо тебе?
Я зітхнула та почала читати далі: “А тепер, щодо тебе. Ти мені у двох словах написала про якогось чудового хлопця, Романа з Одеси. Я хочу про нього знати більше! І чекаю твоєї розповіді: хто він, ну, ти розумієш, якісь подробиці з вашого спілкування. Я від тебе не відчеплюсь.
Твоя, Лія” — я подивилась на екран. Рома усміхається.
— Ти їй напишеш про мене?
— А, варто? — відклала лист трохи далі від себе.
— Ну… Це ти вирішуєш.
— Але, твоє “Ну” означає “Пиши про мене” правильно? — у Романа з’явився рум’янець на щічках — тоді зараз й напишу.
— Тоді кажи в голос, що пишеш.
— Хочеш чути як я тебе розхвалюю? — запитала, потягнулись до блокнота та ручки.
— Авжеж.
— Добре, тоді слухай — відкрила блокнот та почала писати:
“Привіт, Ліє.
Це напевно цікаво жити в режимі офлайн. Не розумію як у тебе це виходить. Коли я відправляла тобі першого листа на пошті на мене дивились як на інопланетянку… особливо дві бабусі. Я рада, що тобі все подобається.
А тепер трохи про Романа — я з-під лоба подивилась на нього. Він сидить та усміхається.
“Він найтерплячіша людина на світі. Бо витримує мене таку, зовсім не ідеальну з моїм дитячим голосом, моїм хворобливим голосом. Так, я захворіла і він за мене хвилюється більше, ніж мама. А ще, він розповідає мені казки — знову подивилась на нього та усміхнулась — і вони зовсім не дитячі. І вони про нас. А, ще, у нього руде волосся, жовта футболка, і коли він посміхається — здається, що в кімнаті стає тепліше. У нього живий голос. І він перший, кого я дійсно чекаю вранці в месенджері. А ще він не проти, щоб я про нього написала подрузі. А — це багато значить. І зараз коли я тобі пишу, він слухає кожне моє слово, яке написане на цьому папері. Чекаю від тебе листа.
Завжди твоя, Ліза.” — склала лист у двоє та подивилась на екран. В ньому Рома, усміхається ще з більш рожевими щічками — і як тобі?
— Дуже цікаво та щиро. Про мене так ще ніхто не писав — я почала сміятись.
— Значить я — перша.
— І сподіваюсь не остання — я подивилась на нього з непорозумінням — це жарт — додав він, коли побачив моє обличчя — сподіваюсь, ти перша та остання.
Ми ще трохи поговорили про погоду в наших містах, роботу та музику, і я сказала, що якось треба буде скласти нам свій особистий плейлист. І він не проти.
Дивлюсь на нього та розумію, що не хочу аби ця розмова закінчувалась. Але вже час, бо на годиннику — 1:45.
— Уже пізно, — нарешті сказав Роман, хоча в його голосі було не менше жалю, ніж у моєму серці.
— Знаю — сказала та важко зітхнула — але, хоча б декілька хвилин ще — прошепотіла я.
— Добре, тоді у мене є для тебе пропозиція.
— Яка?
— Сніданок разом. Через відео.
— Жартуєш — мовила.
— Абсолютно — ні. Я подзвоню тобі о 8:30. Поснідаємо разом — він усміхнувся, я усміхнулась у відповідь — що думаєш?
— Думаю, що це божевільна ідея… І вона мені подобається.
На такій ноті ми закінчили наш перший відеодзвінок. А завтра буде такий сніданок. Якщо бути чесною, то я тільки буду рада цьому.