7 глава "Казка для хворої дівчини"

Наступний день.
Ліза.

Вчорашня розмова з Романом нас ніби зблизила. Ми говорили не довго, але в кожному слові було щось особливе — ніжне. Ніби якесь зізнання. Після розмови я ще довго не могла заснути від слова зовсім. Сон ніяк не міг до мене прийти. Все думала про його слова. Які я написала, бо не можу їх сказати в голос, а він сказав, що може їх сказати без вагань. А це означає що я йому подобаюсь. Ні як просто співрозмовниця, а як дівчина.
Сьогодні я прокинулась з відчуттям, що наче захворіла. Але коли розплющила очі це “наче” зникло. Бо я справді захворіла. Світло за вікном ставало для очей нестерпне, а тіло ломило так, що не хотілось ворушитися, а ще горло — болить.
— От, молодець, Лізо. Якого чорта ти вчора їла те морозиво? — запитала у себе.
Почула вібрацію телефону. І не дивлячись хто надіслав повідомлення, я вже знала — це Роман. Взяла телефон та подивилась на нього. Дійсно Роман. І до того ж голосове повідомлення:
— Доброго ранку, дівчина-магніт. Як спалось?8:04. — Дівчина-магніт? Це вже щось новеньке, але цікаве. Я усміхнулась та почала писати:
“Доброго ранку, Романе. Дівчина-магніт захворіла”8:05 — прочитано миттєво.
— Що болить?? Температуру міряла??8:05
“Температуру ще не міряла. А так, у мене слабкість, втома і горло болить. І ще я ледве тримаю телефон у руках” 8:07 — надіслала. І знову прочитав зразу.
— Ого. Сподіваюсь градусник десь недалеко. Бо температуру треба поміряти. Напишеш мені як поміряєш 8:08 — це не було питанням. Це були слова, людини яка дійсно хвилюється за мене.
Ледве піднялась, закутались у плед, встала та взяла градусник, поставила чайник грітися. А сама в цей час сіла та поклала градусник під язик. Градусник моментально почав дзвеніти.
— 38,5 — гарячка.
Я зробила собі лікувальний чай та пішла лягла у ліжко. А після написала Роману.
“Температура 38,5. Я вже п’ю лікувальний чай, щоб знизити температуру”8:16 — прочитано зразу. У мене склалося таке враження, що він сидить та дивиться на телефон, очікуючи повідомлення.
“Ого, давай, пий чай та поспи. Якщо буде гірше, то викликай лікаря. Добре? Я напишу тобі ввечері”8:18
“Добре”8:18
— Добре, Романе. Буду відпочивати — пошепки сказала, випила останній ковток чаю та заплющила очі та миттєво заснула.
Прокинулась вже по обіді вся в поту. Намацала телефон та подивилась на годинник — 14:50. Від Роми жодного повідомлення. Сьогодні середа, швидше за все, що працює. Я сіла та роздивилась кімнату. Фіранки були закритими, світло ледь було видно. Двері у спальню зачинені, а в квартирі — тиша. Вбивча тиша.
Голова паморочилась, але наче трохи легше, ніж зранку. В горлі трохи пересохло, тож вирішила все ж таки встати. Стала на ноги й трохи похитнулась, тому сіла на ліжко. Вирішила ще трохи посидіти, а поки сиділа то поміряла температуру — 37,5.
— Вже краще — прошепотіла я та встала, пішла робити собі ще чаю. Але вже на кухні згадала, що забула взяти чашку з тумбочки. На щастя у нас їх більше, ніж одна. Зробила собі чорний чай з лимоном, взяла зефір та пішла назад у спальню.
Лежачи, попиваючи чай, подивилась на телефон. Повідомлень — нуль. Рома дотримується слова — не турбує. Ледве з’їла зефірку, бо горло боліло ковтати. Випила чай та знову заплющила очі. І знову — заснула.

Прокинулась від вібрації телефону. На годиннику — 19:48. А повідомлення від Романа:
“Доброго вечора, Лізо. Як себе почуваєш? Температуру міряла?”19:48. — Прочитала та усміхнулась.
“Доброго. Почуваюсь краще. Температура вже менше. Останній раз міряла, була 37,5. А ти як? Працював?”19:50
“О, це добре, що температура зменшилась. Так, працював, але подумки був не з кодом, а з тобою. Все думав як ти. Але не турбував, бо знаю, що ти спала. А найкращі ліки — це сон. Якщо ти не проти, то можемо трохи поговорити”19:54
“Ти згоден чути мій хриплий голос?”19:54
“Так, готовий. Якщо зідзвонимось, то тоді буде казка перед сном, чай уявний і компліменти без перерви”19:55 — прочитала та почала сміятись у голос, а після й кашляти почала.
“Добре. Вже чекаю на казку та компліменти”19:56
“Тоді подзвоню через десять хвилин”19:57
За цей час я встигла зробити собі чай з ромашкою та повернутись назад. Сіла на ліжко, укуталась майже з головою в ковдру. І почула дзвінок на який миттєво відповіла.
— Як там наша хвора дівчина?
— Не дуже — прошепотіла.
— Чай робила?
— Тільки що.
— Ось й добре. Тобі треба більше пити теплого чаю.
Ми почали розмовляти. Точніше буде сказати, що говорив тільки Роман. Він розповідав про свій сьогоднішній день. Як думав про мене. Що дуже хотів написати, але втримався, щоб не заважати моєму сну. Ще дійсно робив компліменти. А під кінець розмови сказав:
— Обіцяв тобі казку на ніч.
— Вже чекаю — він почав сміятись.
— Тоді слухай… — витримав секундну паузу. — Давним-давно, у місті, де літо пахне розігрітим асфальтом і свіжими абрикосами, жила одна дівчина. Її звали Ліза. Вона була... особлива. Її посмішка могла зупинити потяг метро, а очі — переплутати день із вечором. І одного разу вона захворіла, бо з’їла морозиво в не той момент, але…
— Але? — прошепотіла я, прикривши очі.
— Але поруч був хлопець, який бачив у ній щось більше, ніж просто онлайн-співрозмовницю. Він писав їй вранці, хвилювався за неї, надсилав дурнуваті голосові повідомлення та хотів тільки одного — щоб вона почувалася краще. Бо він був трохи закоханий. А може й більше, ніж трохи. — Я завмерла. Навіть дихати перестала на мить. А він продовжував розповідати не зупиняючись. — Бо дівчина має одужати. А тоді... тоді буде інша частина — з прогулянками, кавою, зустріччю в реальності. Обіцяю. Але поки що він хоче, щоб вони поспілкувались по відео дзвінку. І сподівається, що вона не проти, щоб побачити його через екран монітора.
— Тільки за — сказала пошепки — тільки тоді, коли ця дівчина буде здорова. Без блідого обличчя та червоного носа — сказала, а з тієї сторони… з Одеси почувся сміх.
— Дійсно, цей хлопець не хоче бачити бліду та з червоним носом дівчину — він не переставав сміятись.
— Ей! — вигукнула я не дивлячись на те, що горло болить і в будь-яку мить голос може “закінчитися”.
— А якщо чесно, то цей хлопець готовий бачити цю дівчину у будь-якому стані та вигляді. Тільки б побачити її — він це сказав дуже спокійно та впевнено — Ліз, коли ти будеш краще себе почувати зідзвонимось по відео?
— Так. Я тільки за. Хочу подивитись на того, хто робив мені сьогодні так багато компліментів. А ще й цікаву казку на ніч розповів… Після якої я навряд чи засну зразу — засміялась у голос та й Рома не приховував свій сміх.
Ми закінчили розмовляти. Я подивилась на годинник — 1:12. Говорили ми довго, але ця розмова мені покращила настрій та і якось краще почала себе почувати. Може це на мене так Роман діє? І його компліменти.