6 глава "Коли тиша не лякає"

П’ять днів потому.
Роман.

Я не той, хто любить багато говорити про себе. Моє життя — це коди, скріпти та багато часу біля комп’ютера. Я — програміст. І тому це моє життя — біля комп’ютера. Вчусь я також на програміста, мені залишилось всього нічого — декілька предметів та дипломна робота. Але я відклав їх на потім. Зараз я поринув повністю у роботу. Тиша — це мій постійний ворог. Ненавиджу тишу, тому в навушниках у мене завжди грає музика. Українські та англійські пісні. Загалом життя у мене спокійне та нічим не відрізняється від інших людей, які працюють кожен день. Але у мене в житті присутня ще й самотність. І вона мене переслідує з дев’яти років. Але зараз не про це.
В один прекрасний вечір натрапив на стрім двох дівчат. Вони робили відео огляд на фільм. І мені дуже сподобались їх живі діалоги та емоції. Одна з них просто була якась — особлива. Її зовнішність, її манера спілкування, влучні жарти та підколи.
Після цього відео я зацікавився однією групою в Діскорді про фільми. Написав коментар і тут раптом написала відповідь одна дівчина. Коментар був дуже влучним та цікавим. І у мене з’явилось бажання з нею поспілкуватись особисто. Та хто ж знав, що вона та сама — дівчина з відео стріму. Та ще й та, яка мені сподобалась. І віднедавна я чекаю кожного її повідомлення. Ніколи не думав, що одна людина може так притягнути мене ніби магнітом. Бо саме так я це відчуваю. Вона мій — магніт. Кожен мій ранок починається з того, що пишу їй просте та в той час важливе повідомлення: “Доброго ранку, Лізо. Як спалось?” Цього достатньо, щоб отримати її теплу відповідь. А днями я їй запропонував розмовляти у голосовому чаті. Ліза завагалася, казала, що голос у неї ніякий. Але я знав, що він мені сподобається, не дарма ж я переглядав цей стрім декілька разів. І здається саме через неї — через Лізу. Ми зідзвонились. Я зрозумів, що мені подобається її голос. Він ніби — музика, ніби голос якого мені не вистачало ніколи. І він як свіжий подих, якого мені не вистачало.
А сьогодні прийшов її сюрприз про який вона мені казала, а я не знав на що й очікувати. Але знав, що це буде лист. І перед самим дзвінком — за двадцять хвилин до нього. Я відкрив його та прочитав:
“Привіт, Романе.
Я навіть, не знаю з чого почати... В день коли ти мені написав в приватні повідомлення, напевно найкращий у моєму житті. Тепер я чекаю кожного твого: “Доброго ранку, Лізо” та “Добраніч, Лізо”. Ці повідомлення гріють душу. І це не просто слова. Я це відчуваю. Справді відчуваю.
І ось мій сюрприз для тебе. Сподіваюсь тобі сподобається.
Завжди онлайн — Ліза”.
І прикріплений малюнок — мій портрет. Він дуже красивий. Вона точно передала всі емоції, всі риси обличчя. Це просто неймовірно — красиво.
Раптом приходить мені повідомлення від неї:
“Ти в онлайні? Будемо у голосовому чаті спілкуватись?”20:07.
— Твою ж… я повинен був подзвонити їй сім хвилин тому — сказав пошепки та сів за комп'ютер. А після швидко подзвонив їй.
— Привіт, вибач. Трохи затримався. Але на то є привід.
— Привіт. Який? — почув її не впевнений, але ніжний голос.
— Сьогодні отримав лист від тебе. Читав його та дивився на портрет — з тієї сторони тиша. Але не напружена. Схоже вона не знає що відповісти або ж думає про це. Через хвилину почув її голос:
— І як? Тобі сподобався сюрприз?
— Дуже. Особливо ті слова, які ти написала — і знову тиша. Я вже звик до того, що вона робить паузи. Їх роблю і я, коли думаю, що сказати. Бо аби що казати не хочеться. Кожна відповідь має бути обдумана.
— Я написала ті слова, які в голос я казати ще не готова — я усміхнувся.
— Знаєш, Лізо… Я б теж сказав ці слова, але дійсно в голос. Бо саме так я себе відчуваю, коли пишу тобі ці повідомлення. І мені дуже подобається, що ти на них відповідаєш — тиша з її сторони була декілька хвилин після моєї відповіді.
— Я думала, що це буде лише онлайн-знайомство — мовила вона — … думала, що ми поговоримо декілька днів та розійдемося. Але я помилялась. Бо з кожним днем ти стаєш для мене… ближчим. І… я почала чекати вечора. Серйозно, я щодня чекаю вечора, щоб почути твій голос — я кивнув, ніби вона це бачить, але ж вона цього не бачить.
— Я теж… ти для мене як ковток свіжого повітря, якого мені не вистачало вже давно.
Між нами двома настала тиша. Я не знав, що сказати далі, ніби слова закінчились, а вона просто не знала, що відповісти. Ми мовчали декілька хвилин, я чув лише як вона дихає. І мабуть, усміхається.
Ця тиша мене вже не лякала, в ній не було самотності. Я просто її не відчував. Я знав, що там на іншій стороні є людина, яка мене розуміє без слів… і я її також.
— Романе, — тихо, майже пошепки сказала — а якщо… якщо все це не просто онлайн, а щось більше — я усміхнувся від її слів.
— Тоді — це початок чогось справжнього, Лізо. І мені це подобається.
— І мені — сказала вона пошепки. Ще одна тиша… Затишна тиша, яка тільки між нами двома. Вона наче стала для нас ритуалом між фразами. Коли ми думаємо, що саме сказати, щоб не злякати один одного. Саме для мене — це одне з найголовніших моментів. А ще головне — почути її голос.
— Романе, ми ж завтра поговоримо ще?
— Звісно. І завтра, і післязавтра… і завжди, коли захочеш.
— Дякую, Добраніч.
— Добраніч… І дякую тобі.
— За що?
— За те, що ти з'явилась у моєму житті, — вона тихенько засміялась. Цей сміх був таким приємним. Він наче говорив, те саме, що сказав тільки що я.
Ми одночасно поклали слухавки. Цей дзвінок був недовгим, лише півтори години. Але він був теплим й приємним. І зараз мені вже не страшна тиша, бо її голос досі присутній у цій кімнаті.