4 глава "Пошта"

Наступний день.

Прокинулась я від вібрації телефону. Навпомацки знайшла телефон під подушкою. Ледве розплющила очі як побачила повідомлення від Романа:
“Доброго ранку. Як спалось?”8:00 — прочитала і усміхнулась. Усмішка сама з’являється на обличчі коли отримую повідомлення від нього.
“Доброго ранку. Ще сплю. Пишу повідомлення із заплющеними очима”8:01 — повідомлення прочитане зразу.
“Уявляю: ти спиш, телефон у руці, а великий палець сам натискає літери.”8:02 — прочитала та почала сміятися у голос.
“Дотепно. Хороша у тебе уява. Але напевно воно так й виглядає. Ти вже п’єш свою ранкову каву з вершками?”8:03
“Так. А ти коли будеш пити?”8:03
“Вже встаю і йду робити”8:04 — встала та почула, що Роман надіслав наступне повідомлення:
“Ліз… Як дивишся на те, щоб сьогодні ввечері поговорити… просто в голосовому чаті”8:04 — прочитала й ледве б не впала.
“Ти серйозно?”8:05
“Абсолютно”8:05 — прочитала це єдине слово та усміхнулась.
“Боюсь, що ти злякаєшся мого голосу та зразу натиснеш на кнопку “Завершити дзвінок”... Вже уявляю як це буде”8:07
“Я щось відчуваю, що мені сподобається твій голос. Тож такого не буде”8:08
“Добре… Вмовив… О котрій?”8:09
“20:00 підійде?”8:09
“Так.”8:10
“Тоді до зустрічі у голосовому чаті. Гарного тобі дня, Лізо”8:10
“Навзаєм, Романе”8:11 — прочитано, але без відповіді.

Ці одинадцять хвилин листування зробили мій ранок. Тепер з хорошим настроєм можна й каву випити та піти на пошту, щоб відправити листа Лії. Чесно, то буду вперше відправляти лист. Це для мене щось новеньке, але й цікаве.
Переодяглась у домашній одяг. Одягла свої улюблені спортивні штани та футболку на якій намальований котик. Футболка затерта, бо їй вже п’ять років, але вона мені дуже подобається. І до того ж мені її подарувала одна близька людина якої вже немає на цьому світі. І через це й відчувається самотність. І я зараз кажу про тата… Він тоді сказав: “Ти схожа на цього котика, принцесо”. Тата вже немає, але його слова у мене й досі в голові.
Пішла на кухню та почала робити собі каву. І з’явилась думка про наш майбутній аудіо дзвінок з Романом. Я й справді боюсь, що йому не сподобається мій голос.
Випила каву з молоком, подивилась у вікно. Воно було відчинене на кухні з вчорашнього ранку. З нього віяло прохолодою. Сьогодні погода знову не радує і таке відчуття, що скоро почнеться дощ. Тож я швидко вмилась, зробила собі зачіску — високий хвіст, легкий макіяж. Одягла улюблені джинси та фіолетову футболку, поклала у сумочку конверт та пішла на пошту. Вона тут недалеко. Я була там, забирала посилки з інтернет-магазину. Зайшла у приміщення. Підійшла до жінки. І вона зрозуміла, що я вперше відправляю лист, бо розгубилась.
— Доброго ранку… Я хочу… Ну — я звернулась та подивилась на конверт, а після побачила усміхнене обличчя жінки.
— Вперше відправляєте лист? — я кивнула головою, а самій аж ніяково стало
— Так — пошепки мовила — це напевно звучить смішно, але…
— Нічого смішного. Для вас молоді — це як екзотика. Тримати живий лист у руках. Кому надсилаєте?
— Подрузі в село без інтернету. Сидить там. Напевно помирає від нестачі інтернету — жінка почала сміятись та дві бабусі теж, які стоять позаду мене.
— Для вас — молоді — це нормально — сказала жінка. — Тоді давайте разом. Адресу пам’ятаєте?
— Так. Тут написана.
— Марку будемо клеїти тут чи ви самі?
— А, можна й самій?
— Так.
І з горем навпіл все ж вдалось відправити листа. Бабусі позаду мене ледве б зі сміху не попадали, але нічого не казали, що я затримую чергу. Їм просто було весело. Одна навіть сказала, щось по типу: “Буде про що поговорити на лавці біля під’їзду”. На, що я відповіла: “Про таких як я, яка опинилась в такій ситуації, можна й анекдоти складати”, а після додала “Треба повертатись в онлайн, де все знайоме”. Одна буркнула щось по типу: “Ви так все життя й просидите в тому інтернеті, а жити коли?”. Ну, я ж їм не скажу, що там на мене чекають. Хоча, думаю, вони б мене не зрозуміли.
Вийшла з пошти та видихнула. Складний етап посилання минув. Не без пригод, але все ж. Не довго думаючи, пішла в магазин купити собі заспокійливого — щось смачненьке. Щось по типу зефіру в шоколаді. Зайшла у магазин та взяла кошик на автоматі, пішла по рядах. Знаю, що хотіла купити тільки зефір, але купила ще пепсі, яблука та виноград, а головне, моя слабкість — торт медовик. Тож купила й тортик.
Прийшла додому, поклала все в холодильник, взяла лише зефір та зробила собі чай з бергамотом та сіла за ноутбук. На годиннику 14:57. А у мене серце калатає так, ніби ось-ось вистрибне. Хвилююсь перед голосовим дзвінком з Романом. Здавалося, що там, якийсь голосовий дзвінок, але ж — ні. Ліза вміє хвилюватись та накручувати себе до божевільного стану, коли думає, що повинно статися щось важливе. А — це дійсно важливе.
Проковтнула ком у горлі, включила заспокійливу музику та включила Діскорд. Зеленого кружечка біля його аватарки не було. Видно, що працює. Це я б’ю байдики, хоча одне замовлення вже є.

Вечір. Я просиділа за ноутбуком три години, за дві години почала готуватись до дзвінка. Чомусь захотілось привести себе до порядку — красива зачіска, макіяж. Але навіщо? Він мене не побачить, але — ні. Треба ж чимось зайнятись, щоб не накручувати себе своїм дитячим голосом, що вже не один раз писали під відео зі відео оглядами фільмів.
19:58 — він вже онлайн. Моє серце почало калатати більше. І ось вже дзвінок від нього. Я відповіла та почула його голос.