2 глава "Один вечір у Діскорді"

Я зробила ковток кави та перечитала повідомлення. Цікаво відповідаю? Можливо. Я не задумуючись, почала писати відповідь:
“Мені не подобаються стандартні відповіді. Вони — нудні.” — надіслала.
“Мені теж. Може трохи познайомимось?”
“Давай”
“Тоді опиши себе трьома словами”
Трьома словами? Він, що знущається. Я не знаю як це можливо. Ну, добре щось спробую написати. Спочатку написала одне — видалила, потім ще одна спроба написати щось адекватне — стерла. І ось нарешті знайшла потрібні слова.
“Описати себе в трьох словах? Це знущання. Але спробую… Я — творча, мрійлива та трохи саркастична” — надіслала.
Відповідь прийшла миттєво.
“Знущання — це коли ставлять дедлайн і ти повинен встигнути зробити до цього моменту все що тільки можна. А в тебе ще купа справ по дому. Але це нікого не хвилює. А в чому ти така мрійлива?”
Прочитала та й усміхатись почала та написала відповідь.
“Потім розкажу, якщо продовжимо спілкування. А тепер твоя черга розповісти про себе.”
“Ну, я нічна людина, трохи творча та іронічна.”
“У тебе було більше часу подумати над відповіддю.
А нічна людина… Ти що — вампір?”
“Ну, майже. У мене алергія на сонце. Серйозно” — прочитала і стало якось ніяково.
“Алергія на сонце? Таке можливо?” — вагалась чи надсилати йому повідомлення, чи — ні? Але все ж натиснула. Відповіді не було. Вже встигла накрутити себе, що дарма запитала. Але через п’ять хвилин прийшла відповідь.
“Абсолютно. Але не прям як у вампірів. Просто довго знаходитись на сонці — боляче. Тому подобається вечір та ніч.”
“Мені теж.”
“Чим тобі подобається ніч?” — прочитала повідомлення та вже знала, що йому відповісти:

“Ніч — це магія. Ніч — це коли тихо, зірки на небі ✨ та світло ліхтарів” — надіслати.
“Красиво сказано. Ти не проти списатись ближче до цього часу — магії?.. У мене є робота. Код сам себе не напише”
“Чекатиму ночі” — прочитано, але вже без відповіді.
Я зробила останній ковток вже холодної кави та усміхнулась. Вперше за декілька тижнів — це було щиро. Не думала, що сьогодні простий коментар у Діскорді може призвести до теплого спілкування з незнайомцем. А після подумала, а якби я не зайшла в той чат? Що б було? Можливо б подивилася стрічку в Інстаграмі та включила б якийсь черговий фільм. Але зараз вже не хочеться. Думка про таємничого Романа так й засіла у голові. Помила чашку та виглянула у вікно. Свіже та тепле повітря зразу попало на обличчя. За вікном видно як дві бабусі-сусідки сидять на лавці та розмовляють. Одна побачила мене:
— Доброго ранку, Лізо. Ти не поїхала у село?
— Доброго ранку. Як бачите, дома. Не захотіла їхати, бо тут краще.
— Але ж там повітря свіже, подихала б.
— Не люблю довго проводити час на вулиці. Мені спокійніше у будинку з кондиціонером.
— Зрозуміло. Як будеш розмовляти з мамою передавай вітання.
— Обов’язково — бабуся зайшла у сусідній під’їзд, а друга пішла кудись в іншу сторону від будинку. Ці дві бабусі добре спілкуються з моєю мамою, тому про мене та сестру знають майже все. Я ще трохи подивилась у вікно, а після взяла телефон та лягла на диван у вітальні. На фоні знову якась інструментальна музика, а я лежу та дивлюсь у телефон. І знову всі ті соціальні мережі. І, навіть сайт зі знайомств відкритий. І раптом мені приходить повідомлення від якогось Марка:
“Привіт. Бачив твої фотки. Ти красива. Може зустрінемось?”
Прочитала це та зависла. Ось так один комплімент і вже зустріньмось? Серйозно?
“Привіт. Дуже приємно. Вибач, але не можу зустрітись — справ багато”
“А ввечері?”
“Ввечері теж є справи” — надіслала, та подумала про того, з ким у мене ввечері будуть справи. Чекаю нашого листування з Романом. А тут якийсь Марк намалювався. Ні, дякую.

Щось мені здається, що Роман цікавіше. Тут наче повідомлення якісь сухі, шаблонні, а з ним доволі цікаво і якось — легко. Що дивно. Справді — дивно. У мене давно не було такого теплого листування.
День пройшов, що й не помітила. Вирішила заглянути на сайт фрілансу. Думаю, заробляти на своїй творчості. Зробила портфоліо та під вечір на диво з’явилось замовлення. Але весь день сиділа у Діскорді та чекала поки навпроти ім'я Роман з’явиться зелений кружечок. І, ось нарешті, 19:07 він в онлайні.
“Привіт, Лі. Сподіваюсь у тебе день пройшов цікаво. Є що розповісти?” 19:07 — хм… це зовсім не шаблонне “Як справи?” що дуже добре.
“Привіт. День пройшов швидко. Вирішила займатись фрілансом. Вже на диво одне замовлення є”19:08 — прочитано.
“О, круто. Ти ж малюєш?”19:08
“Я тобі це не казала”19:09
“По твоїй аватарці видно, що ти творча особистість” 19:10. — я усміхнулась. Схоже, що я передбачувана.
“А ти що сьогодні робив?”19:10
“Працював та сумно дивився у вікно”19:11
“Чому сумно?”19:11
“Бо парадокс. Живу в Одесі. Через вікно видно море, а вийти та бути ближче до нього — не можу.”19:12
“Так, це сумно. Але, що, ти ні разу не був на пляжі?”19:12
“Був, але вже коли сутеніє”19:13
“Хоч якось, але все одно сумно”19:13
“Трохи. Але нічне море — це магія. А у тебе, що видно з вікна?” 19:20 — сумно усміхнулась та написала:
“Нічого цікавого. Лише лавка біля під'їзду, та зелень. Я з Києва, а тут ніякого моря немає” 19:21 — надіслала. І в цей момент мені прийшло коротке відео від Роми. Включила відео, а на ньому сутінки та море. Чутно прибій. І під відео +1 повідомлення:
“Мій вид з вікна” 19:24 — передивлялась це відео разів зо три, а після відповіла:
“Дуже красиво. Атмосферно” 19:29
“Я вже думав, що ти кудись зникла або заснула”19:29
“Просто дивилась відео. Заспокоює.” 19:30
“Радий, що сподобалось. Море у сутінках — особливе. Можна забути про все на світі.”19:31
“Згодна. Шкода, що у Києві такого немає. А, що зараз робиш?”19:31
“Сиджу з кавою, слухаю шум моря і думаю, як добре, що знайшлась людина з якою мені комфортно просто спілкуватись”19:33.
Сиджу, читаю його повідомлення вдруге. Йому також комфортно зі мною. І здається, що ми з ним — схожі?
Пальці лягли на клавіатуру:
“Ти теж іноді відчуваєш себе самотнім?”19:34
“Постійно, Лі… Постійно.”19:34 — не встигла нічого відповісти як прийшло наступне:
“Але не зараз”19:35 — зніяковіла, але усміхнулась.
Ми ще довго листувалися. Він мені ще надіслав два відео з видом з вікна. А я їх дивилась та подумки була на тому пляжі.
Після попрощались простим, але теплим:
“Добраніч”23:49.
Я вкуталась у ковдру, поклала телефон під подушку. І подумала: «Серйозно, Лізо, що відбувається? Один вечір — і вже відчуваєш, що хтось важливий з’явився? Невже це літо змінить все?»
Десь з вулиці долинав тихий сміх, а у мене в голові — шум моря під який я заснула.