Епілог

Минуло 5 років.

Лія.

Ці шість років минули цікаво. Остап отримав диплом бакалавра. Тепер працює на місцевій фермі. Я теж закінчила вчитися, здобула вищу освіту та вивчила ще декілька мов. Працюю репетитором. У мене є чотири учні. Три вивчають англійську, а один — німецьку.

Сім’я у нас вже велика, як на мене, нас п’ятеро. А саме, я, Остап та наші діти — синок Богданчик та донечки Аделіна та Амелія. А село Шепіт стало нам рідним домом. Ми переїхали після народження донечок. Моя бабуся сказала: “Що ви у тому Києві будете робити? Можливостей там багато, але діткам треба свіже повітря, а не те, що у вашому Києві”

І ми вирішили дійсно переїхати хоча б на деякий час.

Богданчику вже п’ять, а Аді та Амі лише рік. Ми всі разом живемо у хаті Остапа з його татом. Мої дід та бабуся живуть по сусідству та щодня приходять, щоб побавитись з правнуками. Дідусь та бабуся вже не такі активні, але почуття гумору та їх манеру спілкуватись вони не втратили.

Зараз ми всі сидимо у саду. Богданчик бігає за куркою, щоб зловити її. Але та бігає так, що синок наздогнати її не може. Тільки наздогнав, а вона втекла.

Я сиджу з донечками на пледі. Амелія у мене на руках. А Аделіна оперлась об мене, слідкує за братом та голосно сміється. Ада у нас дуже голосна, а ось Амелія спокійна. Любить посидіти на руках у мене чи Остапа. І ще жодного кроку не зробила, тоді як Ада вже ходить.

Остап підійшов до мене з пляшечкою молока.

— Я бачу, у вас тут весело.

— Помітив, так?

— Сміх Ади вас видав, — я почала сміятись.

— І все як завжди… Ада сміється, а Амі тихо за всім спостерігає.

— Бачу, ти приніс молоко.

— Ага, ти б знала я мене за це лаяла твоя бабуся. “Ви як завжди щось та й забудете. У вас що, склероз?”

— Ти їй відповів?

— Удав, що мене біля неї немає.

Остап протягнув пляшечку Амелії. Вона подивилась на цю пляшечку та відсунула її. Вперше ось так проявила свій характер.

— Хм, щось нове, — прошепотів Остап. Я кивнула головою. І в цей час Амі повільно почала вставати на ноги. Трохи хитаючись та хапаючись за мою сукню. Я її намагалась підстрахувати, щоб не впала. Але вона впевненіше стала на ноги та зробила невеликий крок.

— Ти це бачив? — запитала Остапа та подивилась на нього одним оком. Він тримає в правій руці телефон.

— Бачив, знімаю на камеру.

— А як же твоє “Треба жити життям. Запам’ятовувати моменти, а не знімати їх”?

— Такі моменти треба не тільки запам’ятовувати.

— Ага, тобто ти хочеш сказати, що я весь час мала рацію? — подивилась на нього уважніше та підняла брову.

— Ну… може лише трохи.

— Сподіваюсь твої слова чутно у відео.

— Ну, сподівайся.

Остап вимкнув відео, коли Амі впала на коліна після того, як зробила ще два кроки.

Коханий поклав телефон у кишеню та підняв доньку на руки.

— Молодець.

— Тепер разом з Адою буде бігати за Богданчиком, — сказала я, а синок почув своє ім’я та подивився у нашу сторону. Курка зловила момент та побігла далі. А синок підбіг до нас.

— Ви про мене говорили?

— Так. Амі зробила свої перші кроки. Тож…

— Мені буде веселіше, — синок застрибав на місці. А я сиджу та думаю: “Я б на твоєму місці так не раділа б”. Так, у мене немає братів та сестер. Але є двоюрідні. І ось по ним я бачу, що краще не радіти.

Богданчик з сестрами сів на край пледа. Йому подобається з ними гратись. А Остап сів біля мене та міцно обійняв.

— Який же я щасливий, Лієчко. Ніколи б не подумав, що дівчина з дерева, яка настирливо шукала мобільний зв’язок змінить моє життя.

Я подивилась на нього та хмикнула.

— А я з тим хлопцем, який ржав з мене, коли свині мене облили брудом.

— Ти досі це пам’ятаєш?

— Яскравий спогад, — сказала і ми разом почали сміятись.

— І якби не ми, не було б цих трьох янголят.

— Я хочу подивитись, що буде коли вони підростуть, — я усміхнулась, Остап подивився на мене.

— Відчуваю, що буде весело.

Він нахилився до мене та поцілував мене у губи.

— Кохаю тебе, — прошепотів він.

— А я тебе, — відповіла йому тим же.

Коли я їхала у Шепіт, то навіть подумати не могла, що ця поїздка. Цей детокс змінить моє життя назавжди. І знаєте, я щаслива, що все склалося саме так, а не якось інакше.

Опубліковано на сайті Букнет.