33 глава "Мені потрібно бути біля неї"

Дев’ять місяців потому.

Остап.

Ці дев’ять місяців минули цікаво. Після бабусиного “Треба відсвяткувати весілля”. Воно й було. Тільки це було вже в січні. Пам’ятаю, що тоді ми всі були у Києві, бабуся Дарина хотіла відсвяткувати його в Шепоті. Але тато Лії сказав, що буде в Києві і крапка. Тож, нас розписали, а після хотіли зробити весільну фотосесію вже коли народиться дитинка. Але оскільки гормони у Лії в той час бушували їй ніхто відмовити не зміг. Фотосесія була у цей же день під снігопадом. А також Лія була у фіолетовій сукні як й хотіла та білому пальті. А я в офіційному костюмі та в чорному пальті.

Після було навчання, Лія захистила диплом та отримала його. Потім поїхала у село. І я коли склав іспити приєднався до неї. Виконував всі примхи Лії. Вона на восьмому місяці їла багато мандарин, а точніше шкірки. Від самих мандарин її нудило, а від шкірок — ні. Бабуся казала, що не можна так багато їсти цитрусових. Але Лія нагадувала їй фразу: “Головне, щоб не нашкодило, а так дитино, їж що забажаєш”.

Дев’ятий місяць проходить у Києві, бо тут недалеко лікарня та лікарка, яка веде Лію з першого дня. Це виявляється мама Лізи. Тобто мама Ліїної найкращої подруги. І коли Лія дізналась, що трапилось з Лізою. Вона злякалась, що може бути те саме. Але тітка Оксана запевнила, що кожна вагітність індивідуальна, чим трохи заспокоїла Лію.

І ось сьогодні вже третій день осені, тобто вересень. Лія знаходиться вдома зі своєю мамою. А я поїхав на пари. У мене сьогодні їх три. Перша пара минула швидко, що й оком не встиг кліпнути. На перерві випив каву з Кирилом та Яною. Соломія вся заклопотана. Але насправді їй не хочеться спілкуватись зі мною. Вона в мене закохана, та ось я вже одружений і скоро буде дитина. Тому й уникає будь-яких розмов та поглядів. Ну максимум поговорити про навчання.

Ми пішли на наступну пару. Яна розповідає про свого хлопця. А я вирішив тим часом написати Лії, запитати як у неї справи. Написав їй повідомлення. І тут в аудиторію зайшов викладач та замкнув двері на ключ. А я чекаю відповідь від коханої. А від неї вже як три хвилини немає відповіді. Потім минуло п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин. І раптом приходить повідомлення від тітки Поліни:

“Остапе, Лію повезли в лікарню. Вона народжує”. Мене ці слова наче струмом вдарили. Я підірвався з місця, швидко закинув зошит та ручку в рюкзак та побіг до виходу. Але ж двері зачинені.

— Відчиніть двері! — крикнув я. Викладач замовк та спокійно подивився на мене.

— Після закінчення пари, відчиню.

— Мені зараз треба!

В аудиторії стало тихо. Я навіть не чув, як хтось щось шепоче за спиною — у голові гуло одне: Лія. Лікарня. Народжує. Викладач подивився мені в очі. Напевно намагався зрозуміти, чи просто так йду з пари, чи то є якась поважна причина.

— Добре, йдіть. Але коли звільнитесь зайдете на кафедру.

Викладач відчинив двері, я проковзнув з напіввідчинених дверей, кинувши йому швидке “Дякую”.

Побіг сходами вниз, перестрибуючи сходинки. Вибіг у вестибюль побачив там Соломію, яка з кимось розмовляла, але помітивши мене. Здивовано подивилась, але зразу відвела погляд. Підбіг до машини Лії. Коли вона завагітніла, то сказала, що мені треба отримати права, щоб я також вмів водити машину. Тож, сів у машину та поїхав у лікарню. Одним оком дивився на телефон. Була надія, що мені хтось напише ще, але телефон мовчав. А попереду на дорозі почався затор.

— Трясця! — крикнув на весь салон та вдарив долонями кермо, наче це допоможе поїхати швидше. Ми домовлялись, що я буду біля Лії. Вона розповідала як боїться цього моменту. І я відчуваю зараз, що їй страшно.

Затор був великий навіть на GPS який я включаю завжди показував червону дорогу.

Проїхавши декілька метрів, побачив, що можна припаркувати машину. Тож припаркував та швидко побіг до лікарні. Так буде набагато швидше. Не завжди на машинах швидше кудись можна доїхати в місті. Це я вже давно зрозумів проживши тільки трохи в Києві. Це місто ніколи не спить, особливо вдень воно шумне.

Прибіг у лікарню, зразу побіг у відділення. Побачив у коридорі знайому медсестру.

— Ви знаєте де Лія Левченко?

— Вона у пологовому залі, — спокійно сказала медсестра. Мене спокій медперсоналу та викладача почали дратувати. Як можна бути такими спокійними?!

— Мені треба до неї!

— До неї вже не можна.

— Але ж вона там сама!

— Заспокойтесь. Лія там не сама, з нею її лікарка, медсестри.

— Але там немає мене, — вже тихо сказав я, розуміючи, що не встиг.

Я сів на стілець, та просто дивився у стіну. І раптом чую знайомий голос:

— Остапе, ти вже тут? — я подивився на праву сторону, біля стільця стоїть тітка Поліна. Вона стоїть та тримає два стаканчики з якоюсь рідиною.

— Мене до неї не пустили. А я повинен бути біля неї, — я закрив обличчя долонями.

— Я знаю. Вона до останнього про тебе питала. Краще випий води, — вона простягнула мені стаканчик. Я взяв та ковтнув воду.

Хвилини переростали у години. І я не знаю скільки я просидів під дверима. Але раптом бачу двері відчинились. З пологової палати вийшла лікарка. Вона усміхнена, подивилась на мене.

— Що з Лією? — я підстрибнув з цього стільця, що він ледь не впав.

— Спокійніше. Вона втомлена, але щаслива. Хоче тебе бачити. Заходь.

Я зайшов у палату та побачив, що вона лежала бліда, зморена, але з такою усмішкою, що я ледь стримав сльози.

— Привіт, — прошепотіла.

— Привіт… моя героїня.

Вона обережно повернула до мене маленький згорток.

— Ось він. Наш син.

Я дивився на нього і не міг повірити, що це — наш син. Маленький, теплий, з крихітними пальчиками.

— Пробач, що не був біля тебе, — сказав. Лія важко зітхнула. А потім тихенько сказала:

— Але ж зараз ти тут. І це найголовніше.

Я підійшов до неї та поцілував у щічку.