32 глава "Початок під серцем"

Шепіт.

Остап.

Ми приїхали у село о дев’ятій вечора. Було дійсно 21:00. Нас зустріли дід з бабусею Лії та мій тато. Він як побачив мене, міцно обійняв. Ми ось так надовго ніколи не розлучались, так би мовити.

—  Привіт, як доїхали? —  почала бабуся, обіймаючи Лію.

—  На дорозі ожеледиця, тож їхали до вас дванадцять годин, —  сказав дядько Сашко.

—  То ви втомлені. Ходімо у хату там повечеряємо, зігрієтесь, бо щось Лія здається тремтить.

—  Та нормально, я не змерзла.

Бабуся похитала головою не погоджуючись з нею. 

Ми зайшли у хату. Тут тепло, пахне їжею. Бабуся зразу покликала нас за стіл. Тож, знявши верхній одяг, ми всі сіли за стіл. Мій тато також сів за цей стіл. Адже якщо я тут, то і він буде біля мене.

Бабуся Дарина поклала мені та Лії картоплю пюре по дві котлети та якийсь салат. Який Лія зразу відклала у салатницю, бо їй не сподобався запах цього салату. І вже пошепки сказала, що почув тільки я: “Пішли перші симптоми”.

—  Ну, як ви? Склали сесію?

—  Так. Остап взагалі молодець. Жодної трійки, —  почала Лія.

—  Але жодної п’ятірки також. Все стабільно чотири бали.

—  А, Лія? —  запитав дід.

—  У мене дві п’ятірки та дві четвірки. Одного балу не вистачило до третьої п’ятірки… Сумно якось.

Всі почали обговорювати наше навчання. Тітка Поліна розповідала про мій перший день у Києві, про перший день навчання та іспити. Лія додавала деякі коментарі. А мій тато все це слухав. Я помітив на його обличчі усмішку. Він так усміхався коли я в школі по якомусь предмету отримував хорошу оцінку. 

Теми плавно переходили одна на одну. Ми з Лією мовчали і це помітила бабуся. 

—  Щось ви якісь загадкові, —  сказала вона. —  Мовчите, дивитесь один на одного так ніби у вас є якась таємниця. Що вже сталося?  

—  Від тебе нічого не приховаєш, —  сказала Лія. Я закрив обличчя долонями, бо розумів, що зараз будуть дивитися всі на нас.

—  Річ у тім, —  почала Лія, а потім подивилась на мене, —  прибери руки з обличчя, —  вона доторкнулась до моєї руки. Що примусило мене забрати руки з обличчя.

—  Так, у чому річ, то? 

—  Я вагітна, —  сказала Лія. І на кухні настала тиша. Тільки потріскування дров з груби було чутно.

Лія.

Ми домовились з Остапом, що розповімо цю новину вже всім у селі. Щоб всі разом дізнались, що нас чекає. А я досі не можу повірити, що я вагітна. Це вже у мені зароджується нове життя. І не зрозуміло хто це дівчинка чи хлопчик. А мені й все одно, головне, що дитинка була здорова. 

Тиша у кухні затяглась на декілька хвилин, але відчуття було таке ніби декілька годин. Я так зрозуміла, що всі в шоку, але ось в приємному, це вже питання.

Першою озвалася бабуся. Вона усміхаючись сказала:

—  А я ж кажу, якась таємниця є.

—  І дуже несподівана, —  додав мій тато. Мама його штовхнула у лікоть, щоб не продовжував свою лекцію. А вона б була це сто відсотків. 

—  Який місяць? —  запитала мама.

—  Термін ще маленький. Можливо чотири чи п’ять тижнів, —  сказала я.

—  То ми з тобою бабо, побачимо скоро правнука чи правнучку.

—  Та хоч би дожити до цього. Але тепер зрозуміло, чому ти не захотіла їсти салат, — бабуся встала, дістала з шафи іншу тарілку та замінила її мені. 

Ми почали обговорювати цю всю ситуацію. Бабуся вже встигла сказати, що я повинна приїхати на літні канікули у Шепіт. Щоб нормально харчуватися та дихати свіжим повітрям. І знову детокс від соціальних мереж. А я навіть рада цьому. Мені тут сподобалось. Але після почалось обговорення важливої події, яку просто необхідно зробити до народження дитини —  весілля. Я ніколи не мріяла про білу вишукану сукню. Мені більше подобається варіант фіолетової сукні. І ось тут почалось: “Ліє, ти серйозно?”, “Ліє, у кожної дівчини хоча б раз у житті повинна бути біла сукня!” І всі аргументи були бабусині. 

Коли вечеря закінчилась Остап з нашими батьками вийшли на вулицю Про що вони говорили, не знаю. Але обговорювали щось важливе, бо я бачила серйозні обличчя всіх трьох. 

—  Ліє, йди сюди — мене покликала бабуся. Я зайшла в її кімнату. У ній ще була мама. Я зайшла та сіла на стілець.

—  Як себе почуваєш? —  запитала мама.

—  Втомлена, а ще деякі запахи дратують.

—  Це нормально. Твою маму дратувало все що тільки можна. До квітів підійти не могла. 

—  Ти навіть не уявляєш як його, коли це було літо, —  сказала мама та почала сміятись, —  сподіваюсь з тобою такого не буде, бо влітку буде останній триместр.

—  Сподіваюсь на це.

Ми з мамою та бабусею ще поговорили. І коли до нас підійшов Остап, розмова закінчилась. Я з Остапом зайшли у мою кімнату. Остап подивився на мене.

—  Все добре?

—  Так. Втомилась просто, спати хочеться.

Ми лягли спати. Остап мене обійняв. І мені стало так тепло та затишно у його обіймах. Його рука знову як і минулої ноча мимовільно доторкнулась до мого живота. І я усміхнулась.

Прокинулась я зранку, але за вікном ще було темно та йшов лапатий сніг. Остапа поруч вже не було, а з кухні долинають голоси мами та бабусі. Вони про щось сперечаються. Я прислухалась до їх слів.

—  Їй треба їсти гречку з молоком, — впевнено сказала бабуся. —  Це найкраще для вагітних.

— Мамо, — зітхнула мама, — гречка з молоком не несе жодної особливої цінності для здоров’я. Це просто звичка.

— Як це не несе? — бабуся явно була здивована. — Нас так годували, і нічого — живі.

— Живі, але не через гречку з молоком, — спокійно відповіла мама. — Головне — збалансоване харчування. 

Не витримуючи їх суперечку, встала одяглась в легінси та теплий в’язаний светр. Зайшла на кухню та побачила як Остап сидить за столом та п’є чай. І робить вигляд ніби чай у чашці це те, що зараз цікавіше, ніж розмова двох божевільних. Саме так я про них зараз і думаю.