30.1 глава "Студенти"

1 вересня.

Остап.

Ще вчора Лія мені розповідала про Київ. Що тут цікавого, де випадково можна загубитись та про станції метро, які треба знати, щоб не загубитись у підземеллі.  Але наскільки я знаю, воно мені поки що не потрібне. Бо інститут в іншому напрямку від метра. 

Ранок настав дуже несподівано. Ми з Лією завели будильники на шосту. Хоча навіщо? Якщо у селі прокидаємось саме в цей час. Лія сказала, що це на про всяк випадок. Тож, у нас задзвеніли будильники синхронно. 

Лія потягнулась до свого телефону, вимкнула будильник та перевернулась на іншу сторону. Я ж вимкнув свій. Подивився на Лію:

—  Вставати не збираєшся?

—  Ще п’ять хвилин, —  сказала сонно.

—  Точно п’ять?

Вона зітхнула та розплющила очі.

—  Ти як мама. Тільки вона стоїть над душею та нудить.

Я  почав сміятись.

—  Ти хвилюєшся? —  запитала вона, позіхаючи.

—  Трохи. Вперше ось так у великому місті буду сам. З тобою було б спокійніше. 

—  Нічого, звикнеш, —  вона ніжно усміхнулась, що це “трохи” майже зникло. —  А взагалі, якщо загубишся, дзвони мені. Я втечу з пар, щоб знайти тебе.

—  Не треба таких жертв. Сам справлюсь.

—  Ну дивись.

У кімнату зайшла тітка Поліна. Вона подивилась на нас.

—  О, вже прокинулись. Це добре, не треба вас з ліжка витягувати, —  сказала та подивилась на Лію. 

—  Зараз встаємо. А тато що? —  вона сіла на ліжко.

—  Йому на роботу на десяту, тож він спить ще. Остапе, о котрій починається перша пара?

—  О пів на дев’яту.

—  Ну, тоді точно треба вставати. Краще не запізнюватись на першу пару, —  сказала тітка Поліна і виходячи додала —  Остапе, йди вмиватися першим, бо Лія поки встане то й виходити вже треба буде. 

Я подивився на Лію. Вона закотила очі, а потім впала знову до подушки. 

Тож, за п’ятнадцять хвилин ми з Лією вже вмились. Я пішов на кухню, а Лія залишилась біля дзеркала, почала фарбуватись, щоб виглядати красивіше. Хоча в селі вона рідко користувалась косметикою. А тепер і макіяж і манікюр і все тому подібне. Бо як вона сказала “Це місто і треба виглядати красиво. А в селі що? Свиням свій манікюр показувати?” Я з нею повністю згоден щодо села. А щодо міста —  подивимось.

Ми поснідали грінками з сиром та ковбасою та випили по чашці чорного чаю. Лія сказала, що кави ми ще нап’ємося впродовж дня. Не знаю як вона, а я можливо й не буду пити.

Я одягнувся у сорочку та піджак і джинси. Сказав, що так буде зручно. А потім подивився на Лію. Вона одягнена у джинси, футболку та сіру худі. Білий наплічник через одне плече. Зачіску не робила, а просто розчесала волосся.

—  Ну, що першокурснику, поїхали за знаннями, —  сказала вона та усміхнулась.

—  Гарного дня вам. І Остапе, якщо що, то дзвони Лії чи мені. Добре?

—  Так, звісно.

Ми з Лією вийшли на вулицю. Сьогодні прохолодно. Я вдихнув повітря, воно не таке як в селі. Тут воно якесь важке, як для мене.

—  Тобі на маршрутку. Он у ту сторону, —  Лія показала направо, —  а мені на метро в іншу сторону.

—  Тобто тут ми з тобою розходимось, —  сказав я.

—  Виходить так, але це тільки до вечора, —  Лія підійшла до мене та поцілувала мене у щічку, —  я можу по тебе заїхати, якщо хочеш, —  прошепотіла.

—  Хочу, —  відповів їй так само тихо.

—  Ну, тоді побачимось біля твого інституту.

—  Так.

Ми пішли в різні сторони. І мені стало якось не по собі. Один в цьому великому місті. Все таке не знайоме —  нове. І все ж, цікавість у цьому перемагає.

Приїхав до будівлі інституту. Будівля досить красива, біля неї ходять студенти. Хтось сміється, хтось стоїть з телефоном в руках. Я зайшов в будівлю та зразу пішов шукати де повинна бути перша пара. Губитись десь —  це не моє. І нехай я у цьому світі ще новенький, але губитися не хочу. 

Аудиторія виявилась на другому поверсі. З ліфтів її було видно одразу. Тому я швидко пішов в аудиторію. В середині галас. Багато студентів сидять хто де. Я побачив вільну парту біля вікна та сів за неї. Дістав телефон, бо почув, що мені надійшло повідомлення. Почав читати: “Сподіваюсь з тобою все добре. Гарного тобі дня (і сердечко)” —  Лія. Я усміхнувся та відповів їй тим же. Раптом відчув, що до мене хтось підійшов. Підняв голову та побачив рудоволосу дівчину. 

—  Не зайнято? —  запитала вона та закліпала очима.

—  Ні. Сідай, —  прибрав наплічник з стільця та поклав на підлогу.

—  Мене звати Соломія. Ти ж тут новенький.

—  Остап. Так, перший день… —  не встиг я договорити свою фразу як до нас підійшли ще двоє. А саме хлопець та дівчина. 

—  Міє, ми бачимо, що ти тут вже активно знайомишся з одногрупниками.

—  І, що? —  вона закотила очі, —  я повинна знати всіх, бо хочу бути старостою.

—  Ну, на це ми ще подивимось, —  сказала брюнетка, а після подивилась на мене, —  я Яна. А це Кирило.

—  Остап, —  коротко відповів я.

—  Може після пари сходимо на каву? Всі разом, —  запропонувала Соломія.

Всі погодились. Я теж був не проти, адже треба якось вписатись в колектив та й добре тут знати хоча б когось. А якщо Соломія буде старостою, то це буде цікаво. Адже я буду в її колі спілкування.   

Пара пролетіла непомітно. Викладач пів пари розповідав про наш курс, що будемо вчити. А після перейшов до безпосередньо до самої теми з предмету анатомії. Я зрозумів, що поки що мені все подобається. Початок навчання, нові знайомства, а головне щовечора я буду бачити Лію. Цікаво як вона там?