29 глава "Екскурсія для Остапа"

Наступний день.

Остап.

Прокинувся від звуку телефона. Лія вже активно почала його використовувати. Вона навпомацки його знайшла під подушкою та натиснула на кнопку “Відповісти”.

— Слухаю… Лізо, це ти? Рада тебе чути, — сказала Лія та перевернулась на спину, — зустрітись? — вона подивилась на мене та усміхнулась, — не вийде… Бо сьогодні я дуже зайнята… Хочу провести екскурсію для Остапа… Так, він тут… Познайомитись?.. Думаю, що не сьогодні… Я тобі напишу… Мг, бувай… І тобі хорошого дня.

— Твоя подруга хотіла з тобою зустрітися?

— Ага, скучила. Ми ж жити одна без одної не можемо, а тут все літо не бачились, — Лія почала сміятися.

— Котра година?

— О, вже о пів на дев’яту, — Остап здивовано подивився на мене. — Не дивись так, мені страшно стає. І до речі, це не село. Де б ти вже як три години щось робив.

— Ну, тепер зрозуміло чому тобі погано стало. Ти тут відпочиваєш.

— Угу, — я позіхнула.

За п’ятнадцять хвилин ми вийшли з кімнати та пішли на кухню. На кухні вже була тітка Поліна. Вона якраз зробила каву та сіла її пити.

— Доброго ранку, — сказала вона без ніяких докорів, що треба рано вставати, — сідайте, я вам приготувала сніданок.

Тітка Поліна взяла пательню та поклала у тарілку яєчню з овочами. А потім налила апельсиновий сік. Лія подивилась на маму.

— А, де твоя фірмова вівсянка та слова треба їсти корисну їжу?

— Вважай, що я змінила свою думку. До речі, Остапе, як спалось?

— Майже не спав. Я звик до тиші, а тут шумно.

— Нічого, звикнеш. Я коли сюди приїхала теж довго звикала. Гуртожиток в якому жила, вікна були прямо на дорогу. Я теж ніяк звикнути не могла. Але з часом звикла. Тепер мені не вистачає шуму коли повертаюся у Шепіт. А сьогодні Лія покаже тобі місто.

— Головне, щоб сама не загубилась, — з такими словами у кухню зайшов тато Лії. Лія закотила очі.

— Це було один раз. А згадуєте мені це щоразу коли я йду гуляти. Навіть до Лізи. Яка, між іншим живе через будинок від нас.

— Заблукати можна й в трьох соснах, між іншим.

— А, ти мені нагадуєш зараз дідуся… Хоча я думала, а чому я так швидко звикла до діда та бабусі? Тепер то складається пазл. Ви з мамою майже такі.

Батьки подивились на Лію, а потім почали сміятись. Якщо чесно, то мені теж вони чимось їх нагадують. І Лія, мабуть відповідає зараз за нас двох.

— То куди збираєтесь? — дядько Сашко почав робити собі каву.

— Думаю, Хрещатик та Майдан Незалежності, а після подивимось.

— О, то на Остапа чекає метро, — мама усміхнулась.

Загалом коли ми поїли, то почали одягатись. Я одягнув джинси та футболку, а Лія довгу сукню. Вийшли на вулицю. Всюди зелено, але повітря зовсім не те. Лія вдихнула повітря та усміхнулась.

— Рідний Київ, — сказала та подивилась на мене, — ти звикнеш тут. А зараз ходімо до метро. Нам їхати до центру лише хвилин десять, ну може п’ятнадцять. Не більше.

— Ось так швидко?

— Угу. — Лія усміхнулась і ми пішли до метра. Я дивився по сторонах. Йшли по тротуару вздовж дороги. Машини проїжджали швидко, люди кудись поспішали. Хтось розмовляв телефоном, хтось слухав музику, йдучи. І це все так незвично. Ніхто не усміхається, не вітається, бо не знають один одного. Не те, що в селі кожен знає хто ти та що. І спробуй не привітатися, так образа буде на все життя. А головне, що чутки про вагітність Лії якось зникли. Що зробила бабуся Дарина не знаю, але про Лію ніхто більше не говорив.

Ми дійшли до якихось дверей, за ними сходи йшла вниз. Спустились, Лія показала метод платежу. Як саме заплатити та пройти. І я зрозумів, що без Лії краще у метро перший час не їздити. Зайшли на станцію. І бачу як поїзд швидко несеться на станцію. Поїзд приїхав, ми зайшли у вагон. Людей було багато. Двері зачинились. І почув голос з динаміків “Двері зачиняються, наступна станція Гідропарк”.

За десять хвилин ми дійсно вийшли на станцію Хрещатик. Людей було дуже багато. У селі якщо порахувати людей буде і то менше, ніж на цій станції.

— Тут загубитися раз плюнути, — прошепотів я, але Лія мене почула.

— Не хвилюйся, я з тобою… — вона оглянула станцію, — нам туди.

Вона взяла мене за руку та потягла як маленьку дитину у праву сторону. У швидкому темпі дійшли до ескалатора. Я подивився на нього. “Чому я це все бачу вперше за все своє життя?” Промайнуло у голові.

— Раджу взяти за поручень, щоб надійно стояти.

Ми поїхали вверх та побачили, що на іншому ескалаторі, який їде вниз пробіг чоловік. Лія подивилась на нього та закотила очі. А після пояснила, що вважає таких самогубцями. Бо бігти це останнє, що можна робити.

Ми вийшли на вулицю зразу світло засліпило очі, навколо людей було як на ярмарку та шум. Я зупинився майже біля виходу. Лія подивилась на мене.

— Все добре?

— Все незвичайне, а так то все добре, — Лія усміхнулась.

— Тоді ходімо, — Лія взяла мене за руку. Ми пішли повільно цією шумною вулицею. Я дивився навкруги і все це було таким незнайомим і таким цікавим водночас.

Раптом телефон Лії завібрував. Вона швидко дістала його з сумочки.

— Мама написала: “Будете йти додому, зайдіть у супермаркет”. Ну, що ж здається на тебе чекає не тільки екскурсія центром Києва, а ще й супермаркетом.

Ми дійшли до Майдану Незалежності, тут так красиво. Людей менше, але це тільки на перший погляд, бо сама територія велика. Лія зупинилась біля фонтану, який працював.

— Тут ввечері дуже красиво. Фонтан стає кольоровим від світла. Треба буде якось ввечері сюди приїхати.

Ми ходили по Майдану, я побачив для себе інший світ. Світ, де все шумне, живе та красиве. В столиці я мріяв хоч раз побувати, але я тут буду ще й вчитися. Здається моя мрія була мілка.

Втомившись, ми купили каву у кіоску, який подобається Лії та сіли на лавку.

— І як тобі Київ?