28 глава "Привіт, Київ"

Тиждень потому.
Лія.
Минув тиждень, хоча ні. Він пролетів, що й не помітили. Вчора до нас приїхали мої батьки. Я повисла у тата на шиї та декілька хвилин його не випускала. Давно не бачила, тому й реакція відповідна.
Батьки приїхали на якійсь дивній машині, яку я не бачила взагалі. І здивувалась, коли мама сказала, що ця машина моя. Вони реально купили мені машину. Новеньку тільки з салону. Дід встиг пожартувати, що я тепер серйозний водій. На що тато відповів простим “Ми на це ще подивимось”.
Сьогодні ж ми вже їдемо у Київ. Не дивлячись, що Остап був вже у Києві коли подавав документи, він не бачив нічого, крім цього інституту. Та навіть до нас додому не заїжджав, бо поспішав назад у село до мене. Мама сказала, що він був втомлений, і у нього була можливість переночувати у мене в кімнаті та він відмовився.
Я склала свою валізу та підійшла до машини. Біля неї вже стояв мій тато та тато Остапа. Вони про щось розмовляли. У тата обличчя було більше, ніж серйозне.
Я поклала валізу у багажник та вловила кілька їх фраз:
— І, що винного не знайшли?
— Він поїхав з місця ДТП, тож ні. Досі не можу відійти від смерті Ярини, — сказав тато Остапа. Ярина — мама Остапа.
— Знаєш, — тато поклав на плече дядька Сергія долоню.
— Я його можу знайти, принаймні постаратись знайти.
— Ти серйозно?
— Так. Тільки треба заяву від рідних для відкриття цієї справи.
До мене підійшов Остап теж з валізою та наплічником. Він подивився спочатку на батьків, а після на мене.
— Знаєш про що вони говорять?
— Вперше бачу що вони взагалі говорять… А взагалі про твою маму, — сказала тихо. — Мій тато може знайти того водія який вбив твою маму.
— Ти серйозно? — подивився на мене здивовано.
— Цілком. Тато ж у мене слідчий. І тому знайти винного це його робота. І ще він каже, що справедливість повинна бути. Та злодії та вбивці повинні сидіти у в'язниці. Всі без виключення.

За декілька хвилин до нас вийшли мама та дідусь з бабусею. Дід подивився на мене.
— Ми дуже раді, що ти нас навістила. Хоч побачили якою ти виросла, — я усміхнулась.
— Мені теж було приємно.
— Лієчко, не забувай нас, — додала бабуся.
— Не забуду.
Я з ними по черзі обійнялись. В цей час на Остапа подивився його тато.
— Ну, що. Сподіваюсь ти не загубишся у Києві.
— Не загублюсь.

Ми з ними попрощались. Сіли у машину та поїхали. Я за кермо не сіла, бо тато не дозволив. Сказав, коли виїдемо на трасу ось тоді й сядеш за кермо. Сперечатись з ним марно, залишалось тільки погодитись.
Ми виїжджали з нашої вулиці я побачила, що дідусь з бабусею стоять біля воріт та дивляться на машину. І я зрозуміла, що я до них за всі ці місяці так звикла, що сумуватиму за ними. І обов'язково повернусь у Шепіт знову.
Виїхали на нормальну дорогу, де вже було рівно, тобто був асфальт. За вікнами миготіли різні картинки, поля з маками, соняшників, кукурудзи.
— Мені не віриться, що я буду жити у Києві, — прошепотів Остап. Але я це почула і так само пошепки відповіла:
— А також вчитися.
— Ти попадеш зовсім в інший світ, — сказала мама. І вона має рацію. Село — це не місто. Там все інше, все гучніше, більше руху, а саме зранку, коли всі поспішають на роботу, а після з роботи.
— О, інтернет з'явився! — крикнула я, але не хотіла цього. Якось само собою вийшло.
— Як з’явився мобільний зв'язок, то зразу в інтернет, — Остап подивився на мене та зітхнув.
— А, у тебе були сподівання, що вона зміниться?
— Були. Як то кажуть: “Надія помирає останньою”.
Тато почав сміятися.
— Видно, що ти погано ще знаєш Лію. Вона невиправна, — сказав та припаркував машину на узбіччі.
— Чому ми зупинилися?
— Бо ти тепер сідаєш за кермо, — спокійно відповів тато та вийшов з машини. Мама і я також вийшли. Ми пересіли. Тато на пасажирське сидіння, мама біля Остапа, а я за кермо.
Зібралась з думками: “Хоч би було все добре”. Завела машину, вона плавно зрушила з місця.
Їхала я з допустимою швидкістю. Раз через раз одним оком дивилась на тата. Він сидів мовчки та наче… спокійно? Чи то мені так здалося? Але він нічого не говорив, просто дивився на дорогу. І якось було не зрозуміло чи правильно я їду, чи ні.
За три кілометри тато попросив зупинити машину. Я зупинила і подивилась на тата. Він в цей час подивився на мене.
— Молодець. Їхала за правилами… — він, мабуть хотів ще щось сказати, але промовчав.
Загалом ми пересіли на свої місця та поїхали далі. Під'їхали до першого світлофору і він, як на зло включив червоне світло.
— Ось так й починається місто… Світлофорами, — сказала я.
— Зараз котра година?
Я подивилась на годинник.
— 18:05.
— Якраз всі повертаються з роботи, — сказала мама спокійно, бо це частина життя міста.
— І, що ось так кожного дня? — запитав Остап.
— Ага, зранку о восьмій до десятої. І ввечері з п’ятої та до сьомої чи восьмої, — сказав тато.

Доїхали до нашого будинка за сорок хвилин як заїхали у місто. Заторів й справді було багато. Ми під’їхали до під’їзду. Тато припаркував машину на вільне місце. Ми вийшли з машини. Остап роздивився по сторонах.
— Все таке… Незвичне.
— У селі атмосфера інша. Я теж довго звикала до міста, — сказала мама, — але нічого, ти перші дні будеш з Лією, тож не загубишся.
— Ходімо вже, — сказав тато закриваючи багажник.
— А який поверх, — Остап подивився вгору на шістнадцятиповерховий будинок.
— Десятий, — сказала я та почала сміятися з виразу обличчя Остапа, — але піднімемось на ліфті.
— Дякую, що пояснила, а тож я не знаю що таке ліфти, — сказав з сарказмом Остап.
Ми зайшли у будинок, а після у ліфт. Він піднімається швидко, на щастя новенький, тож не страшно. Підійшли до квартири 127. Мама відчинила двері.
— Нарешті вдома, — прошепотіла я.
Ми з Остапом зразу пішли у мою кімнату. Зайшовши, я зрозуміла, що за це літо нічого не змінилось. Все як було, так і є. Ось тільки ліжко застелене краще, ніж я його застеляла. Я подивилась на коханого. Він уважно роздивлявся кімнату.
— Це твоя кімната? — я кивнула головою, — дуже затишна.
— Авжеж, я тут весь вільний час проводжу, тому облаштувала її, щоб було затишно. Ти до речі будеш також тут жити, — Остап усміхнувся.
Остап пройшовся по кімнаті. Підійшов до вікна та визирнув.
— Не думав, що це так високо.
— Ніколи не був на такій висоті?
— Я тобі говорив, що не виїжджав з села? — Остап подивився на мене та усміхнувся.
— То тебе чекають нові відкриття. Не тільки високі будинки, а ще й міський транспорт, супермаркети та міський шум.
— Якось страшно звучить.
— Мені теж страшно було коли ми стрибали через вогнище. Не хвилюйся, я тобі все покажу, — я підійшла до Остапа та поцілувала його у щічку. Остап мене обійняв, ніби хотів отримати ще більше підтримки та розуміти, що я поруч.
— Молодь, гайда сюди, — почули голос тата. Зразу вийшли з кімнати. У вітальні на дивані сиділа мама з заплющеними очима, опершись на спинку дивана.
— Мам, тобі погано?
— Втомилась просто. Але треба вечерю приготувати, — сказала та розплющила очі. Вже хотіла вставати.
— Не треба. Я замовлю, — сказав тато та дістав з кишені телефон, — що саме поїли б McDonalds чи щось інше?
— Мені подобається McDonalds. Як завжди.
Тато подивився на мене та усміхнувся.
— Як завжди, ти дійсно невиправна. Фастфуд тільки та все.
— Ага, от тільки не розумію як ти ще така худенька, — додала мама.
— Вся в тебе.

За пів години замовлення було вже у нас. Ми всі сіли на кухні та почали їсти. Тато час від часу дивився на Остапа.
— Остапе, розкажи щось про свою маму.
Остап почав розповідати про те, де вона працювала, якою вона взагалі була. Моя мама додавала деякі коментарі, адже вона знала маму Остапа. Вони були подругами з самого дитинства. Навіть в один клас ходили і за одною партою сиділи. А потім їх дороги розійшлися. Тітка Ярина залишилась в Шепоті, а мама переїхала вчитися в Київ. Де й познайомилась з татом. Мама пропонувала тітці Ярині поїхати та вчитися разом, але вона не захотіла. Бо сказала, що не хоче батьків залишати тут. Ось й залишилась в селі. Працювала, познайомилась з дядьком Сергієм у школі. Остап розповідав про їх знайомство, але вже якось з голови вилетіло, що саме розповідав. А після народився Остап. І через дев’ятнадцять років тітку Ярину збила машина. Свідки звичайно якісь можливо були, але хто ж точно знає, що було насправді, як воно було? Ніхто не розкаже. Саме так казав Остап.
— Як щодо того, щоб написати заяву? І я займусь пошуками вбивці? — запитав тато. Остап на нього подивився, видно було, що на його очах вже бриніли сльози.
— А ви можете?
— Якщо буде заява. Будемо розглядати цю справу заново, тільки треба в архіві пошукати, що про неї відомо.
— Я напишу, — сказав впевнено Остап.
Після вечері я показала Остапу як працює душ. Тато вставив свої декілька фраз. От чесно чимось нагадав мені діда. Той також не промовчав би.
Тато сказав “Лія як засяде у тій ванні, що хоч витягуй її. Може там години дві просидіти”, що до речі не правда. Я сиджу там максимум півтори години.
Коли прийняли душ, лягли у ліжко. Я вже заплющила очі, вже намагалась заснути. Поклала руку на Остапа та відчула, що він якийсь напружений.
— Не спиш?
— Ні. Тут так шумно, — сказав і ми почули як почала сигналити машина.
— Київ ніколи не спить.
— Я це помітив, — Остап зітхнув.
— Спробуй розслабитись, — я його обійняла.
— Добре. Спробую
Остап обійняв мене у відповідь. І я відчула, що він трохи починає розслаблятись. Але ось чи засне вже інше питання. Але я сподіваюсь, що він хоч трохи поспить.