27 глава "Чутки, плітки та романтика"

Остап.

Сиджу біля Лії та не знаю як почати розповідь. Згадувати ту ситуацію, той страх якось не хотілось. Але все ж зібрався з думками, зітхнув та почав розповідати:

— Мені було дев’ять, у мене заболів живіт і я сказав про це батькам. Вони як завжди дали мені таблетку, яку виписав лікар. Бо не один раз до нього ходили. Але таблетка не допомогла, — я зітхнув та продовжив, — в якийсь момент просто впав. Пам’ятаю як тато ніс мене до машини. Мама бігла за ним… ледве б й плакала. Після лікарня… білі стіни, яскраве світло… я плакав, — мені стало ніяково. Я розповідаю Лії як мені було страшно та те, що я плакав, — …Ти не подумай, що я якийсь трус чи ще щось, просто було страшно.

— Остапе, я розумію, ти був ще дитиною, — Лія подивилась на мене та поклала свою руку на мою долоню, — а, що було далі?

— Далі я чув голоси лікарів. Батьків не пустили і мені стало дуже страшно, бо хотілось, щоб вони були поруч, але їх не було. А після темрява. А потім коли отямився то не розумів, що зі мною. І перше що я побачив це дренажі, катетер, крапельниця і кров. Чув розмову батьків з лікарем. І його фразу: “Якби ще трохи рятувати нам було б нікого”. Цю фразу я дуже добре запам’ятав.

Лія стиснула мою руку так, що мені стало легше.

— Дякую, що розповів. Тепер мені стало зрозуміло чому ти так реагував на кров.

— Скажи, а ти ж до цього знала цю історію? — я побачив в її очах, те, що вона можливо знала це.

— Твій тато розповів, — тихо сказала, — але я хотіла ще почути цю історію від тебе. Пробач, що тобі довелось це згадати.

— Нічого, все добре… Краще ходімо в хату, вип’ємо чаю заспокійливого, щоб краще заснути.

Лія усміхнулась та кивнула головою на знак згоди. Ми зайшли на кухню. Тато в цей час заварювати чай. Ми сіли за стіл. Тато подивився на нас хвилюючим поглядом.

— У вас все добре?

— Так. Все добре, — сказала Лія, — просто ми говорили про те, чому Остап боїться лікарень.

— Зрозуміло… — тато поставив чашки на стіл.

— Тату, у тебе ж завтра вихідний, правильно?

— На полі так, але взагалі, то ні. А, що?

— Просто хочу провести день з Лією. Треба провести профілактичну бесіду з її бабусею.

Лія прикрила рот рукою, бо мало б й подавилась цим чаєм.

— Остапе.

— А, що? Хай знає, що тебе більше навіть просити не треба про допомогу.

Тато тільки усміхнувся, але нічого не сказав. Бо, як на мене, я маю рацію. Нехай Лія відпочине. Вже минуло майже все літо, а вона щодня допомагає своїм. Ну, крім тих випадків коли не ночувала вдома.

Після заспокійливого чаю ми всі пішли спати. Тато пішов до себе, а ми з Лією зайшли у мою кімнату. Лія принесла до мене кілька своїх речей, тож переодяглась у туніку в якій спить коли залишається у мене. Ми лягли, Лія поклала свою голову на моє плече і зразу засопіла. За день багато чого відбулось, тому дуже втомились.

Лія спить, а я лежу та згадую сьогоднішній день: невдалі велоперегони, лікарня, фотоапарат, важка розмова про лікарню й ось нарешті спокій. Не помітив як заплющив очі та заснув.

Прокинувся від того, що відчув як Лія почала крутитись. Розплющивши очі, побачив як вона лежить та просто дивиться на мене.

— Не спиться?

— Ні, — сказала та сумно усміхнулась. Я подивився на годинник, зараз п’ята. Сонце починає потрохи сходити. І дивлячись на Лію, зрозумів, що спати вона вже не буде.

— То може вийдемо на вулицю, подивимось на схід сонця? — запропонував, Лія усміхнулась.

— Із задоволенням.

— Тільки треба тепліше одягатися, бо там може бути холодно.

Ми одяглись та вийшли на вулицю. Тут й справді прохолодно. На траві ще блищить роса, а повітря таке чисте та свіже.

Ми сіли на ґанку та просто дивились як на небі з’являються рожево-жовті відтінки. Лія сиділа мовчки ніби думала про щось важливе. І у цій тиші було комфортно знаходитись. Але тиша була не довго. Десь неподалік почав гавкати пес.

— О, Боже, кожен ранок одне й те саме, таку тишу перервав, — сказала Лія та зітхнула.

— Та, той пес скажений просто.

Лія подивилась на мене та почала сміятись і я підхопив її сміх.

— А взагалі, — додала Лія, — схід сонця — це дуже красиво.

— Треба було раніше дивитись на схід сонця… Поки ранки були ще тепліше… Щось про це не подумав.

Через дві години ми поснідали та зразу пішли до Лії. Почекали поки бабуся з дідом попораються, нагодують худобу. Ми йдемо з Лією до неї. Лія в якийсь момент подивилась на мене.

— Як думаєш, варто казати діду та бабусі про лікарню? — я подивився на неї та на мить задумався. Якщо вони дізнаються про це ж нічого страшного. Бабуся не буде думати про те, що Лія вагітна. Бо воно зовсім не так.

— Я думаю, що якщо запитає як твоє самопочуття, то можна й сказати.

— Добре, ну подивимось як все буде.

Ми зайшли у двір. Нікого не було. Можливо, що у хаті або на городі. Але ми не ходили на город, щоб шукати їх. А зразу пішли у хату. Зайшли на кухню та побачили на столі вишні, домашній сир та капусту вже смажену. Лія зразу сказала, що бабуся буде робити або пиріжки, або вареники.

Раптом бачимо, що у хату зайшли бабуся та дід. Вони розмовляли і як на диво сміялись. У них останнім часом як каже Лія мало розмов для сміху. Вони побачили мене та Лію.

— О, Лія повернулась.

— Привіт, — сказала вона та усміхнулась.

— У нас є до тебе серйозна розмова, — сказала бабуся, — сідай поговоримо.

Ми всі сіли за стіл. Бабуся налила трав’яний чай та подивилась на Лію. Погляд її був більше, ніж серйозний.

— Яка розмова?

— Серйозна. Ліє, ти знаєш, що по селу пішли чутки?

— Які ще чутки?

— Що ти вагітна, — Лія почула цю фразу та закрила обличчя руками. А Дарина Матвіївна подивилась на онуку серйозніше, — це правда?

Лія прибрала руки з обличчя та почала сміятись.

— Ні. Це абсолютно не правда. А хто це взагалі сказав?