26 глава "Зізнання та затишок"

Лія.

Сиджу біля тата Остапа та ріжу огірки які він дав, щоб зробити салат. Тато Остапа, Сергій сидить біля мене та ріже м’ясо для відбивних. Він такий сконцентрований та втомлений водночас.

Працювати на полі, коли якраз йде врожай дуже важко. Тому приходить приблизно у такий час з надією на, те, що Остап порається з домашнім господарством. Але сьогодні щось пішло не так.

Я дивлюсь на нього і мені так кортить запитати у нього одне питання, яке все не йде з голови. Сергій подивився на мене:

— Ліє, ти щось хочеш запитати?

— Так, — тихо сказала я та поклала ніж на дощечку.

— Питай, — сказав він та уважно подивився на мене.

— Чому Остап боїться лікарень? Він коли був зі мною в кабінеті так хвилювався, а коли у мене брали кров на аналізи ледь знепритомнів від вигляду крові.

Сергій відклав ніж на дощечку. Протер обличчя долонями та подивився на мене. І я зрозуміла, що це важка історія з його вигляду.

— Це було коли Остапу було всього дев’ять. У нього болів живіт. Остап взагалі такий, що живіт може боліти хоч кожен день. Ну, ми з його мамою дали Остапові таблетку. Вона завжди йому допомагала. Але не в цей раз. Живіт болів і ми вирішили поїхати у лікарню. І правильно зробили… —  Сергій запнувся та подивився у вікно, повз яке в цей час проходив Остап.

— Приїхали у лікарню, його зразу поклали на каталку та повезли у відділення хірургії. Виявилось апендицит… гнійний. Йому його вирізали, промивали все. Все було запущене і нам сказали, що привели б ми його на три години пізніше, то нікому б було й операції робити.

— Він би помер? — запитала пошепки. Сергій кивнув, що так. Я аж рота руками прикрила.

— Він довго лежав у лікарні. Дренажі, крапельниці і все інше його лякало. Він просив, щоб його забрали з лікарні швидше. Але ж розумієш, що відновлення важке було. З того моменту слово лікарня та кров його лякають. 

— Але він сам настояв на те, щоб поїхати туди.

— Бо він за тебе хвилюється і не хоче втратити. Остап тебе любить. Якби ж ти знала як він швидко за медом біг. Тоді коли ти хворіла… А зараз у тебе все добре, як себе почуваєш?

— Нормально. Лікарка сказала, що це гормональний збій через спеку, втому і фізичне перевантаження, — я знизила плечима, — коли лікарка сказала, що мені треба відпочивати, то реакція Остапа була… Ну, ви самі бачили. 

Сергій кивнув та усміхнувся. Потім ми мовчки робили вечерю. Тато Остапа смажив відбивні, а я в цей час ще запечену картоплю. 

Остап довго був у дворі, не тільки годував свиней та закривав курей у курятник, а ще й щось з якимось приладом розбирався. З яким саме не змогла розгледіти, бо у дворі було темно.

Коли на столі стояли страви, я вийшла до Остапа.

—  Остапе, ходімо їсти, бо холоне. 

Він на мене подивився та усміхнувся.

—  Зараз розберусь з косаркою повністю, тоді прийду.

—  Тебе за руку тягнути, чи як? —  він подивився на мене здивовано, але в цей час почав сміятися.

—  Добре, ходімо.  

Остап швиденько під моїм контролем помив руки. Ми зайшли у хату та пройшли на кухню. За столом сидів тато Остапа наливав в келихи якийсь напій, але зовсім трошки. 

Ми з Остапом сіли за стіл. Остап подивився, що стоїть на столі та усміхнувся.

—  Ого, скільки всього.

—  А це, що? —  показала на келихи.

—  Сливова наливка. Сам роблю, —  сказав та дав нам по келиху. Ми трохи випили. Приємний смак та тепло цього напою розійшлось тілом.

—  Дуже смачно, —  сказала я. Сергій лише усміхнувся. В цей час на нас подивився Остап.

—  Сім’я, —  сказав він, мабуть, що не подумав, що сказав саме це слово, а може й спеціально це сказав. Але мені стало якось не по собі. Адже я не його сім’я.

Ми подивились на нього.

—  У мене є новина. Не знаю чи сподобається вона, але…

—  Та, кажи вже, —  не витримала та перебила коханого.

—  Я поступив в інститут у Києві. І вже з першого вересня буду вчитися на ветеринара. 

Я подивилась на Остапа та згадала як він казав, що піде вчитися у наступному році, але не в цьому.

—  Серйозно? —  запитала.

—  Так. В останній день подав документи. А результати чи прийняли мене були сьогодні.

—  Це чудова новина, синку. Головне, щоб ти в тому Києві не загубився. Місто все ж велике.

—  Не хвилюйтеся, я за ним прослідкую. Буде жити у мене, ніяких гуртожитків, бо ображусь, —  сказала я та подивилась на Остапа.

—  Домовились. Твоя мама до речі теж так сказала, —  я подивилась на нього.

—  Мама? Вона, що знала про це?

—  Так. Ми з нею про це говорили перед тим як вона поїхала… Коли ти хворіла. Вона мене на вокзалі зустріла і відправляла теж вона. 

—  Почекай, а коли це ти їздив?

—  Це не важливо. Головне, що я буду вчитися у Києві як й хотів. 

—  І ми будемо бачитись щодня, —  додала я та усміхнулась. А сама сиджу та думаю: він дійсно хоче так вчитися, чи через мене?

—  Я дуже радий цьому, —  сказав тато Остапа, —  сподіваюсь, що навчання тобі сподобається.

Після вечері Остап мені сказав, щоб я йшла відпочивати. Бо і так готувала їсти та цим й напрацювалась. А сам з татом почали прибирати на кухні. 

Я вийшла на вулицю, але перед цим одягла худі Остапа. Він сам мені дав. І мені стало так тепло, наче сам Остап мене обіймає. На вулиці вже прохолодно. Серпень вже як не крути холодний ввечері. Сиджу на ґанку та думаю про історію, яку мені розповів дядько Сергій. Остап міг померти. Але на щастя він живий та здоровий. І я зрозуміла наскільки я його кохаю.

Остап вийшов з хати у його улюбленому чорному худі та сів біля мене. 

— Про що думаєш?

— Та, так. Ні про що, — сказала та зрозуміла, що це звучить якось підозріло. 

— А якщо правда? Про що?

— Чому ти так боїшся лікарень? — вирішила запитати, щоб дізнатися його версію.

Остап подивився на мене серйозно та сумно усміхнувся.