25 глава "Найрідніша людина"

Остап

Останні дні мені дуже не подобалось самопочуття Лії. Але вона запевняла що все добре. І правда, було, що все добре, але в якийсь момент ставало все погано. Та ще й до того, що майже непритомніли. І чорт мене взяв сказати про ці дурні велоперегони. Коли ми вже виходили з велосипедами з подвір’я у мене з'явилось погане передчуття. І воно все ж було не просто так. Лії й справді стало погано.

Я не думаючи сказав, що нам не варто їхати далі. А коли сказав про лікарню мені здалося, що вона й дійсно трохи б й зомліла від самого слова “лікарня”. Не знаю, що у неї було, що вона так їх боїться. Я теж боюсь, але зараз не про це. Я злякався за Лію, бо втратити її не хочу. Ще на початку літа я не знав, що побачу її знову. І за цей час вона мені стала найближчою та найріднішою людиною. Бо більше у мене нікого немає. З батьком у мене відносини нейтральні. Я йому допомагаю з господарством, а потім він йде на роботу. Повертається пізно. Тому в результаті у мене є тільки Лія.

У лікарні я весь час був біля неї, щоб нікуди не втекла. Знаючи її, вона може. Чув про все, що вона говорила з лікаркою. Навіть те, що не мав чути. Але зате впевнився, що все добре. А крові я й справді боюсь з дитинства. Пам'ятаю, що зомлів та навіть нашатирний спирт ледве допоміг привести мене до тями. Мама тоді дуже злякалась. А лікарі сказали, що таке буває.

Зараз ми вийшли з лікарні та пішли у напрямок кав’ярні, де продається морозиво. Зайшли у кав’ярню, людей було небагато, тож місце, де посидіти можна було вибрати. Ми сіли за столик біля вікна, але він стояв так, що сонце на нього не потрапляло. Швидко вибрали морозиво. І поки я його купував, то побачив як Лія сидить з телефоном у руках та швидко щось гортає. “Ну, все знову дісталась до інтернету” — подумав я та усміхнувся. Повернувся з двома тарілочками морозива та сів біля Лії.

— Що дивишся? — запитав та поставив перед нею тарілку з морозивом. А після сів біля неї.

— Та, таке. Зайшла в соцмережі, подивитись чи є щось нове з моменту ярмарки.

— І є щось цікаве?

— Є. Ліза кожного дня виставляє фото з Одеси. Їй там весело. На пляжі загоряє. А ще ось дивись, — вона показала мені чорно-біле фото, — красиво чи не так?

— Дуже красиво. До речі, у мене теж є такий фотоапарат.

— Ти серйозно? — вона подивилась на мене здивовано.

— Так, він дідуся. Бачив десь його недавно.

— Покажеш як приїдемо? — запитала вона з цікавістю.

— Звісно, якщо знайду.

Ми доїли морозиво, Лія настояла на тому, щоб ми в селі ще купили його, бо їй мало. Сказала, якщо відновлюватися, то повністю. А потім додала: “І я не захворію… як Ліза”.

Їхали ми знову довго, в автобусі не було куди і яблуку впасти. Лія знову сиділа, щоб не стало погано.

Ми прийшли додому до мене. Поклали морозиво у морозилку. Лія подивилась на мене:

— Де фотоапарат?

— Не терпиться побачити?

Лія почала кивати головою. І виглядати як мала дитина.

— Ось такою я тебе й пам'ятаю. Завжди зацікавлена чимось та стрибаєш, коли щось хочеш, а тобі цього довго не дають.

Лія почала сміятися та легенько штовхнула мене у плече.

— Та, ну, тебе.

— Ходімо.

Ми зайшли у вітальню. Біля стіни стоїть шафа в якій все що завгодно. Якщо поритись, то можна багато цікавого знайти. Я відчинив першу поличку яка потрапила на очі та почав шукати. І виявилось, що фотоапарат саме в ній.

Взяв його, Лія вже вмостилась на дивані готуючись дивитись на те, чого в житті можливо ніколи не бачила. Я сів біля неї. Відкрив чохол та витягнув фотоапарат. Витягнув його та подивився на Лію. Вона сидить дивиться на нього як на восьме чудо світу.

— Вау.

— Хочеш потримати? — запитав, хоча й так знав її відповідь. Вона закривала головою. Я їй дав фотоапарат.

— Ого, я й не думала, що він такий важкий.

— Це через металевий корпус.

Лія почала його крутити у руках, але дуже обережно.

— Ти щось фотографував?

— Ну, трохи. Але вже забув як ним користуватись. А інструкції немає.

— А може все ж є? Наприклад жива інструкція як мій дід? — вона сказала, ми разом засміялися.

— Можливо.

Ми ще довго обговорювали фотоапарат, фотографії на яких до речі є сама Лія. Коли їй було лише п'ять років.

І в якийсь момент ми відклади фотоапарат на стіл. Та почали цілуватись. Я відчув збудження у кожній клітині її тіла та й сам теж був у такому стані.

— У тебе є… — почала вона. Але не договорила, бо побачила що я дістав презерватив, а потім додала тихо майже пошепки, — не хочу опинились в лікарні знову.

За декілька хвилин ми лежимо у ліжку під ковдрою. Я обіймаю свою дівчинку. Притискаючи її до себе, відчув розслаблене тіло, яке вже не тремтить.

— З тобою все добре? — запитав я.

— Як ніколи, — прошепотіла та притягнулась до мене ближче. Але розслабитись не вдалось, бо в хату зайшов тато.

— Остапе, ти дома? — запитав голосно, але не кричав.

Ми з Лією швидко почали одягатись.

— Так, дома. — вийшов з кімнати, одягаючи футболку, — щось трапилось?

— Хотів запитати: Чому худоба ще не попорена? Зараз вже пів на дев'яту, а кури бігають і свині голодні, — сказав тато. І це мене привело в реальність. В реальність, де треба працювати, а не лежати з Лією в ліжку та просто насолоджуватися моментом.

З кімнати вийшла Лія.

— Доброго вечора. — Тато подивився на Лію і вже хотів щось сказати, як Лія першою заговорила, — не треба кричати на Остапа. Він возив мене у лікарню. Мені стало зле. І ось приблизно годину тому тільки повернулись.

Тато подивився на Лію та сказати нічого не зміг. Бо Лія ще та акторка. Вона дійсно удала, наче їй ще досі погано. Я подивився на Лію та непомітно усміхнувся.

— Ну, добре. Але зараз… Йдеш працювати. А я буду готувати вечерю, — сказав тато. Лія подивилась на мого тата:

— Будь ласка, не кажіть моїй бабусі та діду про лікарню. Я сама їм це скажу.