24 глава "Лікарня"

Ми не поспішаючи прийшли додому до Остапа. Зайшли на подвір'я. Я подивилась на нього та пошепки сказала:
— Я не хочу йти додому. Бабуся буде читати нотацію, а після й дід додасть своє слово.
— Добре, тоді моя умова.
Я подивилась на нього насторожено, бо його вираз обличчя був дещо серйозним.
— Яка умова?
— Ми зараз їдемо у лікарню.
— Остап! Я не хочу їхати в лікарню. Я їх ненавиджу.
— Я теж. Але хочу знати, що з тобою все добре, — сказав серйозно. Його вираз обличчя говорив одне: “Мене не переконати”.
— Добре, — важко зітхнула я та додала: — але якщо наді мною будуть знущатися, брати кров на аналіз чи ще щось типу того, то ти купуєш мені морозиво.
— Я згоден, — швидко погодився, — куплю стільки скільки забажаєш.
Він поставив велосипед біля паркану та підійшов до мене. А, після обійняв.
— Ліє, ти для мене зараз найрідніша людина і хочу знати, що твоєму життю нічого не загрожує… — я усміхнулась та подивилась на нього, а після почула фразу, яку ще від нього ніколи не чула, — я тебе кохаю.
— Я теж тебе кохаю, — сказала тихо, але не вагаючись ні на секунду. Він поцілував мене у губи. Ми почали цілуватись. Цей поцілунок був повільним, але дуже ніжним.
А ще місяць тому Остап не наважувався мене поцілувати, а тут сам сказав три слова, які я ніяк не очікувала почути сьогодні. Але почула. І на душі стало якось тепло, приємно.
Ми переодягалися в більш зручний одяг для поїздки в лікарню. Добре, що я декілька речей залишила в Остапа інакше б довелось йти додому. Куди я не хочу йти.
Ми підійшли до зупинки автобуса. На наше щастя він приїхав через дві хвилини, бо на зупинці затінку ніякого немає. В автобусі сидіти було ніде, але коли мене трохи хитнуло, що я майже впала на якогось чоловіка, то він поступився мені місцем. Їхати було далеченько, тож і занудьгувати теж встигли.
Вийшли вже майже біля лікарні. Зайшли у будівлю. Зразу стало відчутно прохолоду. Відчутно, що працюють кондиціонери. В коридорі пахне антисептиком, що мене аж знудило від цього запаху. Підійшли до реєстратури. Жінка сказала, щоб ми зареєструвались, взяли номер. Точніше це зробила я.
Ми підійшли до дверей потрібного кабінету. Біля нього було четверо людей. І троє з них це бабусі.
“Ну, супер. Я вже в черзі в лікарні на рівні з бабусями та дідусями” — подумала я. Але промовчала. Стояли вже хвилин п’ять і я відчула слабкість в ногах та наче голова закружилась. Я швидко схопилась за руку Остапа.
— Ліє, — сказав він, — з тобою все добре?
— Голова… — не встигла договорити як опинилась на стільці. Остап мене посадив.
— Так краще.
Одна бабуся подивилась на мене таким поглядом від якого у мене мурашки пробігли по спині.
— Дитино, така ж ще молода… що ти в лікарні робиш?
— Це напевно просто спека. Не переношу я її.
— Ага, а ще й бабуся зранку до вечора примушує працювати, — додав Остап, — а, приїхала просто відпочити від навчання.
— Старшим треба допомагати, — сказала друга бабуся.
— Та, це зрозуміло, але ж не на шкоду собі. Бо так й померти можна, — сказала я.
— І, то правда, — погодилась зі мною.
 

За пів години в кабінет покликали мене.
— Я зайду з тобою, — сказав Остап та подивився на мене таким поглядом, що відмовити йому не змогла.
— Добре, — ми зайшли в кабінет. За столом сиділа молода жінка не більше тридцяти років.
— Проходьте, сідайте на кушетку. А ви можете сісти на стілець, — усміхнувшись сказала. Я сіла на кушетку. Лікарка подивилась на мене.
— Розкажіть, що вас турбує?
— Вже декілька днів нудить, головокружіння, слабкість. І швидко втомлююсь.
— Мг, — вона зробила нотатку, а після подивилась на мене, — це може бути симптоми будь-якої хвороби. Тому… — вона подивилась на Остапа та усміхнулась, а після на мене, — вам буде зручно обговорити делікатну тему в присутності вашого…
— Так, — перебила я лікарку, бо розуміла, що Остап не вийде.
— Добре, — ми почали обговорювати жіночі питання і все тому подібне. Остап все чув, і мені здалось, що він запам’ятовує кожну мою відповідь.
— Я навіть тест на вагітність робила. Бабуся налякала своїми словами: “Ти часом не вагітна?” Тест показав негативний результат.
— Добре. Ми все ж візьмемо кров на аналізи. А після поговоримо знову.
Лікарка вийшла з кабінету, Остап подивився на мене:
— Бабуся реально це питала?
— Так. Налякала мене, — в кабінет зайшла медсестра. Поставила на стіл аптечку та почала готувати все до того, щоб брати кров. Я подивилась на все це і мене всю перетрясло.
— Кров з вени, — сказала вона, — підготуйте руку.
Вона почала брати кров, я подивилась на Остапа він трохи б і зомлів, коли побачив кров. Медсестра взявши кров, подивилась на Остапа.
— А ви як себе почуваєте? Все добре?
— Зі мною все добре, — отямившись, сказав, — я просто вигляду крові боюсь.
— То тобі теж буде необхідне відновлення морозивом, — сказала я. І ми всі троє з медсестрою засміялись.
Не знаю скільки ми сиділи під дверима, бо розмовляли. Остап мене весь час тримав за руку, що було приємно і якось… мило?
Нас покликали в кабінет. Я сіла на кушетку, а Остап залишився стояти біля дверей. Може подумав втекти, якщо знову побачить кров.
Лікарка подивилась на мене, а після на результати.
— У вас не виявлено вагітності. Результат на вагітність негативний. Ліє, у вас простий гормональний збій. Таке буває. Можливо через спеку, стрес, велике фізичне перенавантаження
— І, що тепер? — запитав Остап.
— Простий відпочинок, пити більше води та харчуватися краще. І все буде добре.
— Ну, ось бачиш хвилювався марно.
— Зате впевнений, що з тобою все добре. Дякуємо вам, — звернувся до лікарки.
— Будьте здорові, — сказала вона.
Ми вийшли з кабінету, я подивилась на Остапа. Він вже розслабився. Тільки ось це ненадовго.
— Обіцяне морозиво буде?
— Буде. Скільки завгодно. Тепер щоб не казала бабуся ти будеш тільки відпочивати. Ще можемо на човні покататись, — сказав та усміхнувся.
— Я бачу, що ти романтик. Тільки добре це приховуєш.
— Є таке. Значить, що все ж завтра до озера? — я кивнула головою на знак згоди.
Ми вийшли з лікарні та пішли купувати морозиво.