23 глава "Я поряд з тобою"

Наступний день.

Лія.

Як ми з Остапом сказали бабусі та діду про велоперегони реакція у них була різна. Бабуся сплеснула у долоні та сказала, що ми дурні, що погодились на це та ще й нагадала мені, що я погано себе почуваю. А дід сказав просто “Дивись, щоб тобі погано не стало”, а бабуся додала “Якщо стане погано, то під замком у хаті будеш сидіти”. І я зрозуміла, що треба бути дуже обережною. Остап запевнив їх тим, що сказав, що нагляне за мною. І якщо буде погано, то вони про це не дізнаються. На що реакція у бабусі та діда була одна: “Ми повинні знати, що з нашою онукою”.

Сьогодні вже велоперегони. Дід дав мені велосипед. Велосипед старенький, але налаштувати його під себе було можливо. Я одягла зручний одяг: коротенькі джинсові шорти та топ, бо на вулиці спека. Зробила високу гульку. Взяла свій наплічник, у який поклала воду. І звісно ж там був стандартний набір: мокрі серветки, дзеркальце, телефон та косметичка.

Остап побачив мене та усміхнувся.

— Бачу, ти вже готова.

— Ага.

— Як себе почуваєш?

— Добре. До велоперегонів готова на всі сто, — я усміхнулась. Та роздивилась Остапа. Одягнений у джинсові шорти, білу футболку та кросівки. За спиною невеликий наплічник. Схоже, що теж взяв воду. Без неї ніяк не обійтись.

З хати вийшли бабуся та дідусь.

— Вже йдете?

— Так, — сказала та усміхнулась, — і я добре себе почуваюсь.

— Ну, це головне, — усміхнулась бабуся.

— Хочу вас попередити, — почав Остап з повною серйозністю, — Лія сьогодні залишиться у мене.

Я подивилась на Остапа та усміхнулась. Ми просто вчора про це говорили. І так й захотілося ніч провести разом.

— Тобто дома тебе не чекати? — запитав дід.

— Ні. Я повернуся тільки завтра.

— І то не факт, що зранку, — додав Остап.

— Ти диви, бабо, вже краде нашу Лію.

— І вже не вперше. Ну, добре, йдіть.

— Па-па. Завтра побачимось, — я махнула рукою, взяла велосипед та пішла до виходу. І тільки почула фразу діда:

— Лія ніколи не зміниться. Все ті ж міські манери.

— А ти хочеш, щоб вона стала такою як Дарина?

— На себе натякаєш?

— Звісно, що ні. І не мели дурниць. Лія така, якою повинна бути дівчина. Але ось її здоров'я останнім часом мені не подобається.

Я щось й хотіла їм сказати, але ж зрозуміють, що я все чула. Удала ніби не почула, про що вони говорять. Ми вийшли з подвір’я. Остап подивився на мене.

— Ліє, все добре?

— Так, все просто чудово. Пішли вже.

— Боїшся запізнитись?

— Знаючи твоїх друзів — так, — сказала я, а Остап почав сміятись — Марічка нас з’їсть. Особливо якщо вона це влаштовує.

— І то правда, — погодився Остап, — тоді ходімо.

Ми йшли дорогою. Сонце вже починало припікати, вітру ніякого немає. А якби, навіть був, то був би теплим. Ми підійшли до містка, який “ледве дихає”. І я згадала як ми по ньому бігали, а під нами рипіли дошки.

Я зупинилась.

— Тобі погано? — запитав Остап, напевно не думав, що сказав, бо останні дні саме це й питає.

— Ні, все добре. Просто… Ти впевнений, що по цьому містку ще можна ходити? — подивилась на річку, яка під містком. Вона з дуже швидкою течією.

— Так. Не раз ходив. І бачиш живий, — сказав він. Я почала сміятись від його слів, — ходімо.

— Ну, добре, — ми пішли повільно. Дошки рипіли під нами так, що хотілось швидко здолати цю двох метрову дистанцію між берегами.

Підходячи до старту, побачили всіх друзів. Серед них були й незнайомі мені хлопці та дівчина. Я поглянула на Остапа, хотіла запитати хто вони. Але Остап сам зрозумів, що треба мені це сказати:

— Ті хлопці, друзі Марічки. Той, що блондин у синій сорочці — це Ілля. А, той, що рудий, то Данило. Колишній Марічки, але стосунки у них залишились хороші.

— А дівчина? — запитала я, та роздивилась її. Дівчина брюнетка з косою майже до пояса.

— Вона з Іллею. Його молодша сестра — Іра. Я з ними знайомий лише трохи. Тому розповів, що знаю, — Остап усміхнувся, — ходімо до них.

Ми підійшли до компанії. Привіталися зі всіма. Мене познайомили з тими кого я не знаю. Марічка глянула на мене.

— Остап казав, що ти погано себе почуваєш, — я подивилась на Остапа. От язикатий, — ти нормально себе почуваєш? Бо якщо — ні, то краще не їхати.

— Дякую за турботу, але я у нормі.

— Це добре, — Марічка відійшла до свого велосипеда. — Увага! Всі готові?!

Всі хором крикнули “Так”.

— На старт… Увага! Руш! — крикнула Марічка і всі поїхали набираючи швидкість..

Ми з Остапом їхали на одному рівні. Він сказав, що буде тримати мій темп, хоча я знала, що він може їхати швидше.

Сонце пекло, що шкіру почало припікати. Хоч сама їхала швидко та вітру відчутно не було ніякого. Остап час від часу дивився на мене переконуючись, що все добре. І так воно й було до якогось моменту. На третьому повороті я відчула нудоту, ком підходив до горла. Я зменшила швидкість, але не зупинилась. Витягла воду та зробила один ковток. Клубок нудоти майже відступив.

Напевно, що просто треба було випити води, — подумала я.

— Ти як? — до мене під'їхав Остап.

— Я в нормі, — сказала та в цей момент відчула як ноги стають ватними. Остап подивився на мене.

— Я так не думаю, — сказав тихо, — зупинимось, відпочинемо.

Я вже хотіла сказати “Ні”, але мені дійсно ставало все гірше. В очах з'явились якісь цятки.

— Добре, — пробурмотіла та зупинилась на узбіччі. Спершись однією ногою на землю, але міцно тримаючи кермо. На секунду заплющила очі, щоб прийти до тями. І раптом відчула як до мого лоба доторкнувся Остап.

— Ліє, та ти вся гориш. Сядь тут, — він мене посадив на траву та дав випити води. Я зробила ковток, потім ще один та відчула як мені полегшало. Але все ж відчувала, що краще ще не вставати. Посидіти хоча б ще трошки.