21 глава "Ярмарок"

Лія.

Ранок почався не о шостій як завжди, а приблизно о п’ятій. Бабуся прокинулась і нас з дідом почала будити. Сказала, що треба все підготувати в машину поскладати.

Тож я з дідом через не хочу встали. Дід бурчав на бабусю: “Дарино, та встигнуть вони на твою ярмарку. Куди ти так поспішаєш. Ще сонце не зійшло”. І всі його репліки були схожі одна на одну. Словом, я точно про них книгу напишу. Ось тільки назву треба буде придумати.

За пів години до нас прийшов Остап. Ми з ним обережно клали банки з варенням у ящики. Під бабусиним контролем. Після так само з медом. У нас вийшло чотири ящики з варенням та п’ять з медом. Мед у нас був різним: гречаний, липовий та мед із різнотрав’я. І головне, що я допомагала Остапу весь цей мед збирати. Ніколи б не подумала, що пасіка це так цікаво, але й небезпечно.

Ми завантажили все в машину, а точніше Остап з дідом. Я ж у цей час сиділа у машині та розбиралась, що до чого. У діда механіка, а не автомат. Три педалі і все таке. Але це мене не злякало зовсім, бо вчилась їздити на механіці. Тато сказав, що так буде краще. І не помилився.

Коли все було вже складене, до нас вийшла з хати бабуся.

— Вже їдете?

— Так, — сказала я.

— Удачі вам. Продайте все.

— Це вже як вийде, — сказав Остап. Він розповідав про ярмарок. І я зрозуміла, що це повинно бути цікаво. А ще сказав, що там є мобільний зв’язок. І у мене вдасться трохи побути в онлайні.

— Дякую, тобі дідусю, за довіру, — сказала я, сідаючи у машину. Дід тільки усміхнувся. Вони з бабусею вийшли до воріт, а ми рушили з місця.

Моїм GPSом був Остап, бо ж я не знаю куди їхати. Їхали ми мовчки. Я весь час думала як буде виглядати цей ярмарок. А Остап просто не хотів мене відволікати від дороги.

— Дивись поворот не пропусти, — сказав він.

— Добре-добре… Я взагалі не уявляю себе в якості продавчині.

— Зате з людьми спілкуватися вмієш, а це вже половина успіху, — сказав Остап, — ось тут поворот, — сказав він швидко, бо якби ще трохи, то дійсно б проїхали. І це б було просто жах. Не знаю хто б більше обурювався я чи Остап.

Наступна дорога була лише прямо і нікуди звертати не треба було. І машин було небагато. Мама б сказала “Пощастило тобі, бо в ДТП потрапити можна легко”. Вона ще так мене підтримувала. І я здивована була коли почула про машину, яку вони мені подарують.

Тож, приїхали ми на ярмарок. Тут багато машин та людей. Це як мурашник, от чесно. Немає де і яблуку впасти. Ми з Остапом знайшли наше місце. Я припаркувала машину. Взяла телефон який лежав на задньому сидінні. Та побачила не одну “риску щастя”, а чотири.

— Ліє, викладаємо ящики. Чи ти в телефоні вже загубилась?

— Так, звісно, — поклала телефон у сумочку та підійшла до Остапа. Ми почали діставати ящики. А вони ж такі важкі, бо складали дуже багато банок в один ящик. Тож в результаті Остап носив ящики, а я розкладала все на прилавок. І зайняло у нас на це менше часу, ніж ми розраховували.

Коли все розставили як треба, я взяла телефон та в першу чергу зайшла на Ютуб канал. Побачила якесь нове відео. Викладене вчора. Ліза щось зняла та й не сама, а з якимись хлопцями. Першого я знаю, це її Роман. А другий хто? Загалом включила це відео поки ще покупці не підійшли. І почала його дивитись. Це ж треба дивились фільм “До зустрічі з тобою”. А коментарі у хлопців це щось. І мене згадали у відео, що було приємно. Все ж подруга мене не забула. Думала написати якийсь коментар, але передумала.

До нас підійшла жінка. Остап стояв біля прилавка, тому почав розмовляти, а я поклала телефон у сумочку та підійшла до них.

— О, я бачу, ти все ж не сам сьогодні, — сказала жінка. Я усміхнулась не знаючи про що вона каже. Остап подивився на мене, а після на жінку.

— Маріє Павлівно, це — Лія. А це моя класна керівничка.

— Приємно познайомитись, — сказала я та усміхнулась.

— Що будете купувати? — запитав Остап.

— Та як завжди. Гречаний мед, дві баночки.

— Добре, зараз буде зроблено.

Жінка переключила свою увагу на мене.

— Ти зустрічаєшся з Остапом?

— Так, але разом лише… місяць, — жінка усміхнулась.

— Зрозуміло. Ти вчишся чи працюєш десь?

— Навіщо воно вам? — запитала усміхаючись. І сподівалась, що не ображу жінку цим питанням.

— Цікаво. Я ж знаю Остапа ще змалечку. Він мені як рідний, — я подивилась на Остапа, який запаковував баночки з медом у пакет. І побачила його ніякове обличчя.

— Я вчусь. На філолога української мови. І паралельно вивчаю ще декілька мов.

— Які? — я зрозуміла, що ця жінка мене просто так не залишить у спокої, поки не піде.

— Знаю вже англійську та іспанську. А в планах ще вивчити німецьку та японську.

— Ось ваш мед, — сказав Остап тим врятував мене від допиту. Жінка заплатила ціну, яку сказав Остап. Після подивилась на мене.

— Успіху у навчанні.

— Дякую.

Жінка пішла, а я подивилась на Остапа.

— Це, що тільки що було?

— Марія Павлівна, моя класна керівничка перших класів. Вона й справді знає мене добре. Коли батьки були зайняті, то саме вона водила мене у школу. Живе по сусідству просто, — Остап знизив плечима.

— Зрозуміло, — я усміхнулась. Остап підійшов ближче до мене та обійняв мене ззаду.

— Коли все продамо, прогуляємось ярмарком. Може щось цікавеньке побачимо.

День проходив повільно, але весело. До нас підходили люди, пробували варення. Я так і написала на баночках “Варення приготоване з любов’ю”, що й стало візитівкою. Ми чули, що люди бачили ці баночки й всі приходили до нас пробувати варення. І вже за дві години торгівлі у нас залишився тільки мед. Але і його розбирали швидко. Остап сказав: “Це все завдяки тобі. Ти так енергійно розмовляєш з покупцями”. Я ж тільки сміялась, адже я завжди така. А коли покупців не було, то я сиділа з телефоном та ще й паралельно відганяла бджіл, які летіли на той мед та варення. У нас же “Солодкий ярмарок”.