20 глава "Підготовка до ярмарки"

Три дні потому.

Лія.

Три дні минуло в лікуванні. Остап від мене майже не відходив. Весь час сидів біля мене, готував чаї та молоко з медом. Бабуся та дідусь були здивовані цьому. І все ж дід потім сказав, що зробив правильний висновок. Що Остап у мене закоханий. Просто друг так би не лікував подругу, а тут щодня і весь час біля мене.

Завтра вже буде ярмарок. І почнеться все зранку, тож сьогодні у нас день підготовки до продажу. Бабуся вчора сказала, що мед це добре, але як виявляється ми будемо не тільки його продавати. У нас ярмарок буде солодшим, ніж я думала. Бо крім меду будемо продавати ще й варення.

Сьогодні я встала як завжди о шостій ранку. Вже звикла, що треба допомогти бабусі з курями та свинями. Мене на щастя більше брудом останні не обливали. Ну, як не обливали. Декілька разів я встигала відскочити. Ці свині ще й реакцію мою тренували. Перевіряли чи стану брудною, чи ні. А кури з півнем, то взагалі й досі мої закляті вороги. Вони мене просто ненавидять. І це у нас взаємно.

Після того як ми з бабусею випустили цих курей та півня у двір та погодували свиней, пішли у сад. Треба було зібрати малину.

— Ти, ж дивись зривай тільки спілу, — сказала з повною серйозністю бабуся.

— Я знаю, — буркнула я. Нагадувати мені, що не можна зривати недоспіле це як мінімум смішно.

Кущів малини у саду багато, тож роботи було багато. Не дивлячись, що нас було двоє, але часу це все одно зайняло багато.

Зриваючи малину, почула кроки позаду себе. Розвернулась та побачила Остапа. Він як завжди з'являється в непередбачені моменти та ще й так тихо, що не злякатися не можливо.

— О, Боже, Остапе. Налякав мене!

— Вибач, — він підійшов ближче до мене та поцілував у губи, — ти ж пам’ятаєш, що нам сьогодні ще на пасіку треба йти.

— Пам’ятаю. Ось тільки у мене зараз є робота.

— Бачу… Може я допоможу, щоб було швидше.

— Було б чудово.

Відповіла я, а нашу розмову почув дід.

— Ви дивіться, все готовий зробити, щоб забрати Лію!

— Діду, не мели дурниць. Я обіцяла, що допоможу!

— Краще б допоміг, ніж ось це жартувати, — сказала бабуся.

— У мене своєї роботи вистачає. Треба дрова нарубати та ще й після поскладати.

Бабуся махнула рукою.

— Тоді чого стоїш? Йди працюй.

Я не витримала і з повною серйозністю сказала.

— Про вас би книгу написати…

— Ага, ще й назвати: “Як прожити з бабою сорок років і вижити”, — сказав дід.

— Ти у мене забалакаєшся, що я про тебе книгу напишу. І ти її не прочитаєш.

— О, почалось, — я закотила очі.

Дід з бабусею замовкли. Дід пішов до стодоли, а ми з бабусею продовжили збирати малину. Остап нам почав допомагати. Збирати малину стало вдвічі легше та цікавіше. Ми з Остапом розмовляли, сміялись, але бабуся нас повертала в реальність словами “Скільки ви можете ось так розмовляти, треба працювати!” Ми з її фрази тихенько сміялись та починали серйозно працювати. Але було все по колу: сміх — попередження бабусі — збирання малини.

Нарешті вся малина була зібрана. Зайняло це багато часу.

— Ну, що? Тепер варення, — сказала бабуся.

— А пасіка? — запитала я.

— На пасіку встигнете, — сказала бабуся.

— Так, дійсно, треба спочатку одну справу доробити, — підтримав Остап бабусю. Тож ми почали з Остапом робити варення. Технологію приготування ми вже знаємо, але контролер все одно стояв біля нас — бабуся.

Спочатку все було добре: мили малину, потім готували все для того, щоб його варити. І ось сам процес приготування.

— Тепер треба цукор, — сказала бабуся. Я взяла цукорницю та ложку, але не встигла зачерпнути цукор, як Остап кинув свою фразу, яка мене розсмішила. Цукорниця сама собою нахилилась та цукор посипався у варення.

— Ліє, ти цукру туди багато насипала, — сказав коханий та почав сміятися. Я подивилась у каструлю та очі на лоб полізли. А після на Остапа, який стояв та просто ржав.

— Упс… А, нічого, скажемо, що варення приготоване з любов’ю, — сказала я. Через мою фразу й бабуся засміялась.

— Ага, так на етикетці й напишеш “Варення від Лії та Остапа. Варення приготоване з любов’ю”

— А, чому б і ні? — у кухню зайшов дід, — ти ж бачиш як вони розмовляють, два голубки.

Ми з Остапом переглянулись та почали сміятись. А ще й почервоніли.

— Це точно. А, ти що відпочиваєш? — бабуся знову за своє.

— Я все зробив, тому заслуговую хоч трохи відпочити.

— Ну, добре. А, ви краще йдіть на пасіку, а то все варення зіпсуєте.

— Що ти зробиш з цим?

— Залишу його нам, — сказала бабуся та усміхнулась.

Ми вийшли з хати та пішли з Остапом на пасіку. Якщо чесно, то мені краще бути серед бджіл, ніж стояти у задушливій кухні та варити варення. А на пасіці я вже була не один раз. І бджіл не боюсь.

Ми йдемо на пасіку та розмовляємо.

— Ну, ти й дала з цим цукром. Як можна було насипати стільки?

— Це все через тебе, — буркнула я, а Остап здивовано подивився на мене.

— Чому це? — удав, що не зрозумів, але він все зрозумів. Я це знаю.

— Бо задивилась на тебе. Не треба було мене смішити.

Остап поглянув на мене. А після обійняв мене.

— Чесно, я не хотів, щоб це так сталося.

— Нічого, зате звільнились від цього рабства, — сказала я. Ми засміялись.

Прийшли на пасіку та почали збирати мед. Все по інструкції, яку розповів мені Остап, коли вперше були тут.

Збирали та переливали мед до самого вечора. Знаючи, що бабуся нас ще попросить допомогти розлити варення. Ні, дякую. Я краще наклейки приклею, аніж буду розливати варення. Бо знову щось піде не так. І бабусині нерви покажуть себе.

Цей день закінчився весело, а завтра буде ще веселіше. Дід мені дасть свою стареньку машину. Він сказав “Якщо у тебе є права, то треба їх використовувати. І взагалі, практика — це добре”. Мені дуже приємно, що він мені довіряє. Тож я з нетерпінням очікую завтрашнього дня.