16 глава "Рідні люди"

Два тижні потому.
Вечір.
Лія.
Похід мені дуже сподобався. Все так було цікаво, весело. Більше подружилась з друзями Остапа, особливо з дівчатами.
Сьогодні весь день провела з Остапом. Ми ходили на озеро просо плавали, жартували та сміялись. Наше спілкування до романтичних стосунків було таким, а зараз воно ще яскравіше, ніж було. Тепер крім жартів та сміху є поцілунки, теплі обійми та зближення. Мені з ним якось по-особливому добре та спокійно. Як він сказав, що не думав ніколи, що ми будемо разом ось так. Якщо чесно, я теж не думала про це. Але складається все дуже добре. Правильно, я б ще так сказала.
Ми стоїмо біля хвіртки мого двору.
— Сьогодні був чудовий день, — сказав Остап.
— Це так… І, — я піднялась навшпиньки та прошепотіла, — дякую, що врятував мене сьогодні від допомоги бабусі, — а після сказала вже голосніше, — а то вчора цілий день їй допомогала.
— Ти так і не сказала, що вчора робила.
— Та, збирали огірки, кабачки та помідори на городі, а після закрутки робили, — я закотила очі, — нудно так було, що просто жах.
— Зрозуміло. Нудно, але після зимою буде що їсти.
— Ось тільки ця думка й втішала, — ми разом почали сміятися.
Ми попрощались поцілунком. Навіть якщо хтось помітив це, то не здивувався. Бо всі на нашій вулиці знають, що ми зустрічаємось.
Я зайшла у двір. Біля курятника стоїть бабуся.
— Нарешті, наша пропажа повернулась, — у її словах не було жодного докору, що я десь не зрозуміло де гуляла, — допоможеш мені курей загнати у курятник, а то вже час, а деякі розбігаються.
— Так, звісно.
Я закотила рукави й разом із бабусею почала виганяти курей з двору. Вони бігали хто куди, наче навмисне, аби не дати себе зловити. Одна курка виділялася серед інших — бігала колами, аж пір’я розліталося.
— От втікачка… — пробурмотіла я, намагаючись її загнати, але та рвонула прямо на мене. Я простягнула руки й упіймала її біля самого ґанку. Курка забила крилами, а я засміялася.
— Почекай… — я уважніше придивилась і згадала, — так, це ти врізалася у моє вікно! У тебе сором взагалі є? — подивилась на курку, а та сердито закудкудакала.
— Та який у неї сором? Звідки він у неї візьметься? — почула голос з-за паркану. Я обернулась та побачила маму. Вона швиденько зачинила машину та зайшла з великою сумкою продуктів у двір.
— Привіт, мамо, — я усміхнулась.
— Привіт. Мамо, а що ти зробила з Лією, що вона без відрази тримає у руках курку?
— Вона мені допомагає.
— Ага з найпершого дня.
— Зате тепер варення робити вмієш.
— Ах, ну так, — я випустила курку в курятник. І зачинила двері.
— Ого, — мама здивовано подивилась на нас.
— Пройдімо у хату, якраз повечеряємо, — сказала бабуся.
Ми зайшли у хату. Мама почала викладати продукти. Різне печиво, цукерки, бублики, чаї та каву. І інші продукти, після цукерок на все інше й не дивилась.
У хату зайшов дід. Як побачив маму, то зразу обійняв її зі словами: “Нарешті, доня приїхала!”
Ми всі сіли їсти. Бабуся приготувала вареники з капустою та з м’ясом.
— Ну, що. Розповідайте, як ви тут? — почала розмову мама.
— Нормально. Я вже звикла, що тут немає інтернету, — мама подивилась на мене здивовано, — це правда. Нових друзів знайшла.
— Не без допомоги Остапа, — сказала бабуся, — і наша Лія почала з ним зустрічатись.
Мама подивилась на мене та усміхнулась.
— А, ще ми з ним та з його друзями ходили у похід. Так вони були здивовані, що я сама поставила намет.
— Остап теж був здивований?
— Ага. Сказав, що не очікував від мене такого. Типу міська дівчина і намет…
— Не дарма з Лізою у похід ходили. У мене до речі, також новини є. Тато дзвонив, сказав, що у кінці серпня вже буде в Києві. І ми приїдемо удвох тебе забирати.
Я розпочалась в усмішці. Бо скучила за ним дуже.
— А, ще ми викупили те приміщення яке було в оренді для нашого салону краси.
— Тобто за приміщення можна не платити?
— Саме так. Це зменшує витрати. Тому, ми купимо тобі машину, як й обіцяли.
— Серйозно? — не повірила я своїм вухам, — а як же, Ліє, ти не вмієш водити машину. ДТП тебе чекає на будь-якій дорозі.
— Ліє, коли я побачила як ти їдеш… загалом я тобі довіряю.
І все ж я сиджу, дивлюсь на маму та повірити не можу, що вона це каже.
— То, що Лія вже офіційно водій? — запитав дід.
— Так. Ось тільки за кермо трактора її садити не треба, тату.
— Повністю згодна, — сказала я. Закрила рот рукою, та почала сміятись.
Ось так у нас минула вечеря. До нас пізніше приєднався Остап. Мама побачила як ми один на одного дивимось. Розпитувала нас як довго ми разом, що ми робили. Я їй розповіла про свято Івана Купала і той вінок. Вона сміялась та розповіла про себе та тата. Для Остапа ця історія була як сюрприз. А я сказала, що виходить ми йдемо їх слідами, не знаючи про це. Після ми з Остапом пішли гуляти. Мама здивувалась нашій нічній прогулянці, але бабуся її запевнила, що це нормально.
Тож ми з Остапом сьогодні не пішли дивитися на зорі та на пірс не пішли. А просто сиділи у саду під старою грушею та розмовляли, сміялись. А потім я на телефоні йому показувала фотографії з Лізою. Коментувала їх, а Остап тільки сміявся. Він подивився на мене.
— Ліє, ти буваєш іноді такою кумедною, — а після тихо додав, — і мені це подобається.
Остап обійняв мене міцно. Мені стало дуже спокійно та тепло водночас.