14 глава "Маленькі перемоги"

Понеділок.
Лія.
Декілька днів до походу пройшли цікаво. З Остапом ми гуляли і вдень, коли він мене забирав типу допомогти з чимось, і не зраджували своїм прогулянкам ввечері. Дивились на зорі чи то ходили на озеро, сиділи на пірсі. Я як завжди знімала свої сандалі та окунала ноги у воду. Остап просто сидів зазвичай у позі лотоса. У нас вже з’явились і поцілунки, і обійми. Остап став менш зажатий, ніж був.
А вчора Остап сказав, що ми збираємось у похід на декілька днів. Бабуся та дідусь відреагували на це спокійно. Типу я з Остапом і нічого поганого зі мною не станеться.
І ось цей день настав. Я зібрала речі, які візьму. Може я й міська дівчина, але, те, що треба брати у похід знаю. Чому? Бо я зі своєю найкращою подругою Лізою ходили у похід. Ми тоді ставили намет разом. Читали інструкцію, заплутались, ледь не посварились, але все ж намет поставили.
Ми з Остапом підійшли до галявини на якій зустрічаємось з його незамінною компанією. Всі були готові до походу. Тож ми пішли. Йти виявляється лісом. Катька весь час зупинялась, бо то гілку зачепить, то на її шляху опиняється якийсь кущ. І всім це давало привід посміятися. Марічка весь час розмовляла з Артемом. Видно, що той стрибок через вогнище їх зблизив. А я йшла біля Остапа.
— Який прекрасний день… Погода просто клас, — сказав він.
— І повітря чисте. В місті такого не знайти. Ти хоча б раз у житті був у Києві? — запитала я та подивилась на Остапа.
— Ні разу. Але хотілося б побачити це місто.
— В ньому загубитися раз плюнути, — почув нашу розмову Артем.
— З власного досвіду кажеш? — запитала я і всі вибухнули сміхом.
— Ні. З досвіду своєї колишньої. Для неї заблукати це було як хобі. Куди тільки не заїжджала, аби тільки побачити мене.

Ми вийшли на галявину біля озера. Навкруги нас ліс, а тут таке затишне місце.
— Зупинимось тут, — сказав Іван. Який за весь час не сказав ні слова. Всі поклали речі. Остап подивився на мене та усміхнувшись запитав:
— Давай я поставлю нам намет?
— Ні, не варто. Я сама справлюсь.
— Впевнена?
— На сто відсотків, — після цих слів на мене звернули увагу всі.
Я вийняла намет з чохла та почала ставити його. Спочатку основу, потім закріпила та переконалась, що він стоїть надійно та не впаде. А потім й все інше. За п’ятнадцять хвилин намет стояв рівно та надійно.
— Серйозно? — з відкритим ротом запитав Олег.
— А ви думаєте, я ні на що не здатна?
— Звідки такі навички? — запитав Остап. Він дивився на мене з усмішкою.
— Та, ходила зі своєю подругою у похід. Разом ставили намет. Тож запам’яталось… Коли читала інструкцію десять разів. Єдине не вмію розпалювати вогнище, але якщо треба буде, то навчусь.
Я усміхнулась. Всі ще декілька хвилин стояли та не розуміли як я так просто поставила намет. Після я сіла на ковдру, яку взяла та почала дивитись як всі інші ставлять намети. Іван у своєму заплутався. Розплутати його допоміг Остап.
Після я з дівчатами зробили нам всім невеликий перекус з бутербродів та чаю. Остап дав мені чашку чаю.
— Не гарячий? — запитав він коли я зробила ковток.
— Ні. Якраз такий як треба, — сказала та усміхнулась

Вечір. Вдень всі займались хто чим. Катя лежала засмагала і заодно читала якусь книгу з психології. Марічка, Артем, Олег та Іван грали у м’яча. А я з Остапом вирішили просто пройтись стежкою вздовж озера. Розмовляли в основному про наші з ним стосунки, згадували кумедні ситуації з нашого дитинства. Згадали про старий місток. Який на диво ще є, але ледве дихає.
Повернулись до компанії, коли хлопці вже збирали дрова для вогнища. З всіх присутніх вогнище вмів розпалювати тільки Остап, що було досить дивно.
— Можна я подивлюсь як ти це робиш? — запитала я.
— Подивитись? Можеш мені навіть допомогти.
— Як? — я здивовано подивилась на Остапа.
— Спробуєш. Ти ж казала, що не вмієш, то є шанс навчитись, — усміхнулась та погодилась допомогти.
Спершу дрова вперто не хотіли горіти. Я намагалася підняти маленький факел полум’я з паперу, Остап підсипав трохи сухих гілочок, ми обидвоє роздмухували димку, але все одно полум’я чомусь гасло. Ми переробляли купку дров кілька разів, і кожна невдала спроба закінчувалася сміхом. Сміху було багато, але впертість дала про себе знати. Так просто здатися та не запалити вогонь. Ні, це не моє… І як виявилось Остап такий самий як і я.
І ось нарешті маленьке полум’я оживило вечір. Вогонь закружляв сухі гілочки, кинувши тепле світло на наші обличчя. Дим все ще трохи обпік ніс, але це вже не мало значення. Ми обоє розсміялися — від полегшення і від того, як кумедно виглядали наші спроби.
Ми всі сіли вечеряти: печена картопля, сосиски та овочі. Їли та розмовляли. Катя почала розповідати страшні історії, які насправді тільки смішили. А потім вся увага перейшла до мене. Остап мене обійняв міцніше, ніби хотів сказати: “Не хвилюйся я з тобою”.
— Ліє, ми вже третій раз зустрічаємось з тобою, а досі не знаємо, що ти в тому Києві робиш та чим живеш, — сказала Марічка.
— Ну, у мене життя як у всіх. Ні чим не відрізняється. Вчусь на філолога як вам це вже відомо. Вже знаю три мови. Та планую ще вивчити дві. А ще я з найкращою подругою Лізою, яку сьогодні вже згадувала, робимо відео огляди на фільми. У нас на каналі в Ютубі багато прихильників. І навіть спонсор є.
— Ого, нічого так, — сказала Катя.
— А кажеш ні чим не відрізняється, — додав Олег.
— Ну, для мене це буденність. І ось коли мене мама привезла сюди. Я в перші тижні не могла жити без інтернету. Остап мене врятував.
— Як ти на наступний вечір сказала… “Одна риска щастя”, — сказав Остап, всі вибухнули сміхом.
— До речі, у мене на телефоні є відео, яке ми зняли з Лізою перед моїм виїздом. Якщо вам цікаво, покажу.
— Звісно, включай, — я швидко розблокувала телефон, знайшла в галереї це відео. А всі тим часом зібрались навколо мене. Я включила відео. Воно на п’ятнадцять хвилин.
— Яка красива у тебе подруга, — сказав Олег.
— Не пускай слинку, у неї є хлопець, — всі почали сміятись.
Ми додивились відео. Всі сіли на свої місця.
— Це просто круто, — сказала Катя.
— Дякую. Ліза повинна була наступне сплановане нами відео знімати сама. Але знімала вона його, не знаю.
У такій теплій атмосфері у нас проходив вечір. Іван після нашої розмови ще взяв гітару. Тож також співали пісні, а Остап в цей час мене міцно обіймав, що було дуже приємно.