13 глава "Виклик прийнято"

Остап.

Святкування Івана Купала — це було не просто свято. Воно в цей раз було особливим. У мене з'явилась кохана дівчина. Яка робить мене впевненішим. Не думав, що колись я буду з тією, яка була моєю подругою в дитинстві. Лія просто неймовірна. І в першу чергу я повинен подякувати їй за те, що поцілувала мене тоді при друзях. Вони здається не зовсім вірять в те, що відбувається. Зате в це вірю я. Вона не боїться зізнань, а я ніч не спав. Думав як їй сказати, те що вона мені подобається. Але все пройшло добре. І тепер ми разом.

Ми йдемо вже вдвох до її хати. Друзі розійшлись хто куди. Я тримаю Лію за руку. Вона усміхається.

— Як тобі свято?

— Воно просто неймовірне. Але ти все ж божевільний. Стрибнути у воду не думаючи…

— Заради тебе, — перебив її я. Вона зупинилась та подивилась просто мені в очі.

— Дякую. Це просто було неочікувано для мене. 

Вона поклала руку мені на щічку та піднялась навшпиньки. А я нахилився до неї. Наші губи зустрілись. Ми почали цілуватись. Ніжно, глибоко та впевнено. Потім ми відсторонились один від одного.

— До речі, коли я тебе поцілувала при твоїх друзях… ти казав, що у тебе не було жодної дівчини. Але поцілунок був майже впевненим, — щічки у неї покотились рум’янцем, — звідки такі навички?

— Чесно, не знаю. Може тому що ти була впевнена в тому, що робиш.

Лія подивилась на мене, але за декілька секунд почала сміятись.

— Я впевнена? Зовсім ні. У мене в цей час ніби серце робило сальто.

— Серйозно? — вона кивнула головою, що так, — а, що я ще не знаю?

— Та, багато чого. Але це секрети.

— Які?

— Секрети не розповідають, — вона усміхнулась, — ну, а зараз мені вже час іти.

Я її притиснув до себе та поцілував у губи.

—  Добре. До зустрічі.

— Сподіваюсь вона буде скоро, — я її відпустив, вона підійшла до хвіртки та усміхнулась. А, потім зайшла у двір. Я стою та усміхаюсь. Ніч сьогодні була просто неймовірною.

Ранок.

Я прокинувся о десятій ранку. Довго не міг заснути, тому проспав лише години три від сили. Мені весь час згадувалось свято та слова Лії “Ти несповна розуму”. Можливо, але я хотів це зробити. А не довести комусь, що я можу. 

Вийшов на вулицю. Лія живе по сусідству, тому розмову було чутно. Чому б то я приходив на найцікавіших моментах? А тому, що все чую. І це чисто випадково. 

Прислухавшись про що говорить Лія та дід Петро, я зрозумів, що там відбувається щось цікавеньке.

—  І багато треба нарубати цих дров?

—  Ось цю купу, —  сказав дід, —  але я трохи втомився, тому поки відпочиваю.

—  То може я допоможу?

—  Ти? Ліє, не сміши. Ти хоча б сокиру підняла і то буде добре.

—  Мг, то ти сумніваєшся. Я тобі доведу, що я можу нарубати дрова не гірше за тебе.

—  Ну-ну.

—  Дивись.

Я не втримався та вийшов з двору та став біля паркану двору Лії. Вона взяла сокиру. Видно що їй було важко. Але її впертість каже: “Я не здамся”.

Лія поставила поліно та замахнулась сокирою. І поліно впало так не розлетівшись на дві половини.

—  Я ж казав, що не вийде.

—  Вийде, —  Лія подивилась на діда. Поставила поліно на колоду та замахнулась. І в цей раз поліно все ж розділилось на дві частини. Я здивовано подивився на це дійство. Лія подивилась на діда.

—  А, тепер що скажеш? —  дід підняв руки.

—  Забираю свої слова назад. 

— Ну, бачиш? — Лія гордо випрямилась та витерла піт з обличчя, — я ж казала, що зможу.

— Та бачу, бачу, — дід Петро кивнув і засміявся. — Але все одно, дитино, сокира в твоїх руках виглядає небезпечніше, ніж саме поліно.

Я не втримався й засміявся вголос. Лія подивилась у мою сторону. 

— Чого смієшся? — запитала серйозно, але кінчики губ все ж зробили свою усмішку.

— Ти й справді виглядаєш небезпечно з сокирою в руках.

Лія подивилась на мене серйозно.

—  А ти, значить, підглядав?

—  Може лише трохи. Просто як можна пропустити таку подію. Міська дівчина, що ніколи не тримала в руках сокиру, зараз намагається рубати дрова.

—  Міська дівчина намагається? Та я їх вже рубаю, —  вона взяла поліно та поставила на колоду. Замахнулась і поліно розлетілось на дві половини, —  і як тобі таке?

—  Молодець, Ліє. Так цим чоловікам й треба, —  з хати вийшла бабуся, —  щоб сумніватись у жінках —  це треба бути сміливим.

Я почала сміятися. Остап з дідом теж посміялись, але тихіше.

—  А взагалі, віддай цю справу діду, нехай працює, а не розслаблено сидить та сміється. Ти мені потрібна у хаті. Будемо пиріжки пекти.

—  Ех, —  Лія поклала сокиру на колоду, —  добре, ходімо. 

—  Ліє, зустрінемось ввечері. Я по тебе зайду. 

Лія усміхнулась та зайшла у хату, а я подивився на діда. 

—  Вам допомогти?

—  Та, ні. Сам впораюсь.

—  Добре, —  сказав та пішов до себе. 

Ну, Лія сьогодні дала. Рубати дрова… Я не бачив ще жодної дівчини, яка б ось так сама сказала, що допоможе. Здається, що бабуся Дарина прив’язала до Лії таке як допомагати старшим. І це неабияк добре, але, вони цим зловживають. Тож, треба Лію рятувати від цього рабства. Тому підемо у похід з наметами. Я не буду здивований, якщо вона щось зробить незвичне для неї, як для міської дівчини. Адже вона вже показала на що здатна. Бо її впевненість та впертість говорить про те, що це не все на що вона здатна.