12 глава "Купальська ніч"

Лія.

Ми зайшли у кімнату діда та бабусі. Бабуся відчинила дверцята шафи та зразу витягнула звідти декілька вишиванок та суконь.
— Ти така худенька, що мені здається, що на тобі деякі будуть просто висіти.
Бабуся дала мені синю вишиванку з білим вишитим візерунком.
— Красива, — прошепотіла я, але бабуся це почула.
— Авжеж. Але швидше за все вона тобі не підійде.
Я поміряла цю вишиванку. Вона й справді на мені висіла. Після поміряла ще дві, результат був таким же. І ось нарешті перейшли до суконь. Одна була біла з чорними та червоними візерунками, а друга також біла тільки просто з червоними нитками.
— Приміряй, — бабуся дала мені одну сукню. Я її швидко одягнула та подивилась у дзеркало.
— Як красиво, — усміхаючись, сказала.
— І якраз на тебе, — сказала бабуся. Тож ми вибрали сукню на якій візерунки з чорними та червоними нитками.

Вечір. Вдень ми з бабусею зробили вінок з польових квітів. Вона показувала як його плести. Розповідала історії про це свято та що на ньому відбувається. Вона сказала, що на нашій річці, яку видно з городу можна побачити на ранок вінки, які пливуть за течією. Це повинно виглядати красиво.
Вже восьма. Я одягла ту сукню, зробила собі зачіску — косу та поклала на голову той вінок. Сьогодні взяла з собою не наплічник, а маленьку сумочку, яку можна повісити через плече.
Остап вже чекав біля хвіртки. Він сьогодні прийшов на декілька хвилин раніше. Я вийшла до нього та побачила, що він одягнений у вишиванку та шорти. Він побачив мене та завмер. Дивився так, ніби ніколи не бачив.
— Маєш неймовірний вигляд.
— Дякую… Це завдяки бабусі, — усміхнулась.
— І все ж, — Остап взяв мене за руку і ми пішли на святкування. Що чекає на мене попереду навіть уявити важко.
— Ти часто буваєш на цьому святі?
— Щороку. І до речі, нас вже чекають мої друзі. Марічка як і ти на цьому святі вперше.
— А Катя?
— Катя декілька разів була. Але ні разу не стрибала через багаття… боїться.
— Я теж, але це цікаво, — сказала, а серце почало стукати сильніше. Ми підходили до галявини. І у повітрі вже був відчутний запах диму, свіжоскошеної трави та яблук. Чутно було як хтось вже співає пісні та сміх дітей. У центрі вже виднілося вогнище. Вогонь був високим… І небезпечним.
— Це через те вогнище стрибати? — запитала перелякано. Остап подивився на мене та усміхнувся.
— Так.
Почула відповідь та відчула як по тілу пробігли мурахи.
— Це божевілля.
— А ще й адреналін такий, що на рік вистачить.
Ми побачили компанію друзів Остапа. Дівчата були у сукнях, а хлопці у вишиванках. Іван та Олег були у джинсових шортах. А Артем був просто у джинсах. Вони побачили нас.
— Ви дивіться хто йде! — крикнув Артем.
— Це ж Остап. Та ще й Лію з собою прихопив.
Ми підійшли до них. Почали розмовляти про свято. Та хто коли буде стрибати через вогнище. Катя пручалась як тільки могла, а Марічка сказала, що це цікаво. Але стрибне тільки з кимось. Тож стрибати вона буде з Артемом. А мені то й вибирати з ким стрибати через вогнище не треба. Бо буду стрибати лише з Остапом.
Біля вогнища вже зібрались люди. Співали купальські пісні. Хтось танцював. А сам вогонь мене лякав не на жарт. Ми всі разом підійшли до вогнища. І хтось вже оголосив, що можна вже стрибати.
— Хто сміливий? Хто буде першим? — запитав чоловік. Я подивилась на Остапа.
— Тільки не першими, — прошепотіла йому. Він кивнув. Тож першими вже стояли перед вогнищем Марічка та Артем. Всі хто зібрався почали кричати: “Стрибайте!” Вони розбіглися та стрибнули. Я бачила в цей час хвилювання Марічки. Але вона в той самий час сміялась. Вони приземлились на іншій стороні. Марічка впала прям у руки Артема. Він її зразу обійняв.
— Ну, що тепер ми? — запитав Остап. Я кивнула, а у самої серце аж підстрибнуло до горла. Таке відчуття, що воно вже перестрибнуло.
Ми стали за декілька метрів від вогнища.
— Тільки не бійся. Я тебе міцно тримаю, — прошепотів та міцніше стис мою руку у своїй, — на рахунок три. Один… Два… Три.
Ми побігли. В цей час думки у мене всі зникли, я бачила лише це вогнище, відчувала як Остап тримає мою руку і звісно ж хвилювання. Час ніби зупинився на декілька секунд. І цей стрибок був неначе у сповільненій зйомці.
Ми приземлились на іншу сторону. Остап як тільки приземлився так зразу схопив мене та закружляв. А після поставив мене на землю.
— Ти не відпустив мою руку, — пошепки сказала.
— Значить ми пройшли випробування, — відповів так само тихо.
Далі стрибали всі інші. Хлопці, а саме Олег та Іван стрибали одні. А Катя так й не наважилась на це.
— Дівчата, — сказала Катя, — ходімо вінки на воду пускати.
Ми всі разом пішли до річки. І тут я згадала, що про цей обряд розповідала бабуся та ще й дід свій коментар сказати не забув. Бабуся розповіла як мої батьки були на цьому святі. Так, мій тато тоді пірнув за вінком мами. І спіймав. А я навіть не уявляю як це може бути. Зараз мій тато поїхав у закордонне відрядження. Він вже як три місяці там. І я за ним дуже скучила.
Тож, ми підійшли до води, Катя свій вінок запустила першою. Він поплив за течією дуже швидко. Після пустила Марічка. Її вінок поплив не так швидко, як вінок Каті.
— Пустиш свій на воду? — запитав Остап. Я кивнула, взяла вінок та поклала його на воду. І почула розмову хлопців, які стояли недалеко від нас.
— Остап, а ти ж вінок Лії спіймаєш? — запитав Олег.
— А, ти сумніваєшся? — запитуючи, Остап зняв з себе вишиванку, поклав на траву. І я не встигла йому нічого сказати, як він пірнув у воду. А я прикрила рот рукою, а сама почервоніла. Добре, що була ніч і ніхто цього не побачив. А ще було видно лише силует Остапа у воді. Він плив дуже швидко. І за кілька секунд вінок був у його руці. Він підняв його над головою та крикнув:
— Вінок у мене!
Хлопці почали аплодувати. А я стою на березі та думаю: “Остапе, який ти божевільний.”
Остап вийшов з води та віддав мені вінок.
— Він твій.
— Ти несповна розуму, — прошепотіла я, хоча губи самі тягнулися до усмішки.
— Можливо, — він усміхнувся. А потім нахилився до мене та поцілував мене. Не так як зранку, а впевненіше.
За декілька хвилин ми вже йшли від річки. Остап взяв мене руку.
— Слухайте, а як щодо піти у похід на наступному тижні? — раптом запитав Остап.
— Знову походи? — запитав Олег.
— Так. Весело буде. Ліє, сподіваюсь ти підеш зі мною.
— Куди я подінусь, звісно піду, — відповіла я.
— Тоді, у наступний понеділок підемо.
І тут я зрозуміла, що все цікаве ще попереду. І те, що було до сьогоднішнього дня було лише початком. А ще відсьогодні ми з Остапом точно вже разом.