11 глава "Лист та поцілунок"

Наступний ранок.

Лія.

Вчора як пішла допомагати бабусі, то Остапа більше не бачила. Він до мене не прийшов ввечері як це буває завжди. І тоді у мене з’явилась думка. Що я дарма йому сказала ті слова. Та навіть не знаю що саме буде далі. Я думала про це майже всю ніч. І заснути у мене вийшло тільки під ранок.

Ранок почався з допомоги бабусі. Знову випускала курей з курятника і цей півень… У мене від нього мурахи по шкірі біжать. Щоб хоч якось розслабитись взяла каримат для йоги. Вийшла у двір. Сонце ще не пекло, тож було досить комфортно позайматися йогою на природі.

Займаюсь йогою вже хвилин п’ять. Стала в позу дерева. Стою із заплющеними очима. Та чую голос діда:

— Думав, ти яблука збираєш, а ти тут... у позі лелеки замерзлої.

Я розплющила очі та почала сміятись, що ледве б і баланс втратила. Дід стоїть у двох метрах від мене з чашкою кави та сміється.

— Це не лелека дідую, це поза дерева.

— Дерево, кажеш? — дід примружився. — А я от бачу, що дерево стоїть рівно й мовчки, а ти вся смієшся та крутишся.

Цим він змусив мене стати на обидві ноги, бо сміятись та тримати баланс аж ніяк не виходило.

— Може спробуєш зі мною?

Дід почав сміятися і в цю мить з хати вийшла бабуся витираючи руки об фартух.

— Та який з нього йог? Ще зігнеться, а потім не розігнеш.

Раптом бачу, що до паркану хтось підійшов. І за декілька секунд почула знайомий голос.

— А мені можна приєднатись? — Остап усміхаючись, дивився прямо на мене.

— Звісно, — сказала я та усміхнулась. Він все ж прийшов.

— О, доброго ранку, Остапе, — сказала бабуся, — поснідаєш з нами?

— Та я в принципі на декілька хвилин зайшов з Лією поговорити.

— Ну, добре. Петре, пішли у хату. Дамо їм трохи побути наодинці.

Дід з бабусею зайшли у хату, а я тим часом вийшла з двору. Не хотілось говорити про наші стосунки у дворі, бо бабуся з дідом можуть почути нашу розмову.

Вийшла з двору та подивилась на Остапа.

— Ми вчора так і не закінчили нашу розмову, — сказав він.

— Я думала, що ти ввечері до мене прийдеш. Вже було подумала, що після моїх слів ти мене будеш уникати.

— Уникати? Ні. У мене були деякі невідкладні справи. А, зараз я просто хочу знати, ти говорила правду?

— Так. Я говорила правду. І той поцілунок був не випадковим, — відчула як мої щічки почали пекти. І серце почало швидко стукати. Не знаю якою буде його реакція, адже для нього все здається новим.

— Ліє, ти теж мені подобаєшся, — тихо сказав він та усміхнувся. А я ще помітила як у нього на щічках з’явився рум’янець, — я ніч не спав, думав як тобі це сказати.

— Ось це так зізнання, — сказала я, а після підійшла ближче. Ми стояли на відстані витягнутої руки один від одного. Остап також підійшов до мене. Він трохи нахилився до мене і ми почали цілуватися. Спочатку поцілунок був невпевненим, але це швидко минуло.

Ми відсторонились один від одного.

— І, що тепер?

— Тепер ми точно не друзі, а вже значно більше, ніж друзі, — мовила я. Ми почали сміятися. В цей момент Остап мене обійняв. І я відчула як швидко стукає його серце. Моє стукало так само, мені на секунду здалось, що він також почув як стукає моє серце. Можливо це навіть правда, не знаю. Але знаю одне ми вже пара.

— Зустрінемось ввечері?

— Угу. Знову зорі?

— Сьогодні ніч проти Івана Купала. Тож хочу на святкування піти з тобою. Підеш зі мною?

— Із задоволенням… Це ж це свято там де стрибають через вогнище?

— Саме так. Кажуть, що якщо пара тримається за руки й перестрибує, то їхній зв’язок міцніший за будь-які слова.

— Тоді перевіримо?

— Звісно. Я зайду по тебе ввечері.

Ми попрощались поцілунком. На душі стало так тепло, що здається все тепер на своїх місцях.

Зайшла у двір. У дворі дід роздивлявся якісь листи.

— Ліє, тут тобі лист з Києва прийшов.

Почувши це, підбігла до діда з думками: “Невже Ліза написала?” Дід віддав мені лист. Я його швидко розгорнула та почала пошепки читати:

— “Привіт, Ліє.

Я думала, ти пожартувала, коли сказала, що будеш писати листи. А взагалі, дякую, що написала. Ти тримаєш ниточку яка є між нами. У місті все як й завжди — гамірно. А у мене життя теж не зупиняється. Але я весь час онлайн. Бо тільки так можу зараз жити. Запитаєш, чому? Я познайомилась з одним чудовим хлопцем. Поки я не знаю до чого це все призведе, але зараз я щаслива. Його звати Роман. І він дуже далеко від мене — в Одесі. (Тут повинен бути сумний смайлик). І поки ти там у селі дивишся на зоряне небо та ходиш босоніж по траві, я тут в Києві — сиджу за ноутбуком та листуюсь через Діскорд з Романом.

Ще раз дякую, що написала. Пиши ще. Я відповідатиму (сердечко).

Завжди твоя, Ліза.” — дочитавши, усміхнулась. Я не очікувала, від неї отримати листа. Але тепер сто відсотків напишу. Хочу знати хто цей Роман про якого вона написала.

А у мене тут своя історія починається, бо тепер ми з Остапом зустрічаємось. Не як друзі, які просто дивились на зорі, а як закохані. Які сьогодні будуть стрибати через багаття. Чесно, я цього боюсь.

І в цей момент коли я задумалась про сьогоднішній вечір, мене покликала бабуся на сніданок.

Зайшла у хату та пройшла у кухню. Тут пахне грінками та кавою. Ми всі сіли за стіл та почали снідати. Дід на мене подивився.

— Що за лист з Києва?

— Пам’ятаєш ми на пошту ходили. Так от подруга відповіла. У неї там онлайн роман.

— В якому сенсі? — запитав дід.

— Вона у соцмережі познайомилась з хлопцем. Якось так.

— А, у тебе тут свій роман малюється, — сказав дід. Бабуся лише усміхнулась, а я почервоніла. Мені якось ніяково коли вони вже зрозуміли, що ми гуляємо ввечері та дивимось на зорі не просто так.

— То виходить у нашої Лії з’явився хлопець.

— І, ще який. Остап хороший хлопець. Уважний.