9 глава "Пікнік і маленькі відкриття"

Наступний день.

Ранок почався знову з допомоги, але не зі свиней, а з курей та півня. Він так на мене дивився, що мені аж страшно стало. Дід сміявся коли я з того божевільного курятника вибігала. Ще й крикнув: “Ліє, від кого так тікала?” Тільки мені було не до сміху. Цікаво, як би це прокоментував Остап? Можливо сказав: “Принцеса у курятнику”. Бо він останнім часом тільки принцесою називає. Його дотепні жарти, слова та вчинки мене чіпляють у хорошому сенсі цього слова.
Я сиджу на лавці та дихаю свіжим повітрям, навколо цвірінькають пташки, і є невеликий вітерець. З-за паркану почула вже знайомий до болю голос.
— Ліє, ти готова йти гуляти?
— Завжди готова, Остапе.
— Тоді виходь.
Я схопила свій наплічник і з криком бабусі: “Я пішла гуляти!” Вибігла з двору.
Ми пішли у сторону озера. Воно недалеко, тому йти недовго. По дорозі Остап мені розповів про свою компанію та про їхні підколи з того, що у нього немає дівчини. І у мене раптово склався план, що зроблю, якщо вони почнуть свої підколи. І цей вчинок буде 100 відсотків правильним.
На вулиці було сонячно, навіть якось спекотно. Вітерець звісно був, але він був теплим. І ніяк не освіжав. За декілька хвилин ми звернули з нашої вулиці та вийшли на галявину з якої видніється озеро. Біля нього сиділа компанія, очевидно, що друзі Остапа.
Ми підійшли до них. На пледі сиділо три хлопці та дві дівчини.
— А ось і Остап, — сказав один.
— Ще й не сам, — сказав другий. Ми сіли на плед. Я біля Остапа. Він мені представив усіх. Друзів звали Іван, Олег, Артем, Катя та Марічка. Коли Остап представив мені своїх друзів, то представив мене:
— Познайомтесь — це Лія, онука бабусі Дарини та діда Петра.
— Знову подруга?
— Щось у тебе лише одні подруги. Коли дівчина з’явиться?
Остап мовчить і ніяково на всіх дивиться. Вони ж йому слова не дають сказати. І тут я не витримала.
— А з чого ви взяли, що у нього немає дівчини? — запитала, а після подивилась на Остапа та поцілувала його у губи. Остап на мить здивувався, а потім відповів на поцілунок. Всі аж завмерли. Навколо стало дуже тихо, ще й вітер вщух.
Коли ми закінчили цілуватись. Я подивилась на всіх.
— Ще питання чи підколи будуть?
— Ні, — сказав Іван піднявши руки.
— Неочікувано, — сказав Олег.
— І де ти таку знайшов? — запитав Артем.
— Місця треба знати, — сказала я. Остап почав сміятись. І всі теж підхопили його сміх.
— На дереві, коли вона мобільний інтернет шукала.
— І завдяки тобі знайшла, — підморгнула йому.
Я помітила як Артем на мене дивиться. Він просто свердлив мене своїм поглядом. Що від нього було не комфортно.
— Ми з тобою ніде не зустрічались? Ти взагалі звідки?
— Я з Києва.
— Вчишся на факультеті лінгвістики у КПІ?
— Так.
— А, ось що воно. Я ж теж там вчився. І у нас здається була спільна пара з етики.
Я уважно подивилась на хлопця. Та згадала у ньому одного зі студентів на моєму факультеті. Він був у паралельній групі. Його відрахували за, те що пропустив багато пар.
— Здається, я тебе згадала. Це ти той хлопець, якого викладач вигнав з лекції, бо ти занадто голосно сміявся.
Артем зніяковів. І я зрозуміла, що то дійсно був він.
— Це був я, — всі вибухнули сміхом.
— Викладач тоді ще п’ять хвилин читав нам лекцію не по темі. А саме, як треба себе вести на парах. Це було ще на першому курсі.
Ми ще довго обговорювали його поведінку. І коли розмовляли я бачила, що Остап якийсь напружений. Він напевно подумав, що ми можемо в якусь мить почати фліртувати. Але це й близько не так, адже такі як Артем мені не подобаються.
— А пограймо у правду, або бажання, — запропонувала Катя та витягла якісь карточки зі своєї сумки. Всі звісно погодились. І щось мені підказувало, що вони не вперше грають в цю гру.
Тож гра почалась, Артем витягнув карточку з бажанням. Хлопці змусили говорити компліменти всім дівчатам, ну звісно мені в тому числі. Так він на мені зупинився і довго казав різні приємні слова. Остап його зупинив. І я розуміла його поведінку як ніхто інший.
І ось черга дійшла до мене. Я витягла карточку з правдою. На мене всі уважно подивились.
— Ну, раз ти почала зустрічатись з Остапом, то скажи правду. Чи були у тебе стосунки з іншим хлопцем, — сказала Марічка. Я подивилась на Остапа та усміхнулась перед тим як казати правду.
— Були. Його звали Ігор. Ми з ним були однокласниками. Спершу ненавиділи один одного. А після наші однокласники вирішили пожартувати над нами. Вони бачили які у нас стосунки… Ну й в один прекрасний момент на чергуванні, коли ми прибирали клас. Хтось замкнув нас у класі. Ми довго мовчали, він мене бісив своєю присутністю. Тоді почали потроху розмовляти. А вже на наступний рік зрозуміли, що закохались один в одного.
— А розлучились чому? — запитав Остап, дивлячись на мене.
— Коли вступили в інститут. Він почав мене ревнувати буквально до всіх хлопців. Мене поставили у пару з якимось хлопцем, щоб разом зробити якесь завдання. То Ігор мене дуже ревнував. І я зрозуміла, що просто не витримую його ревнощів. А я йому жодного приводу не давала. Стосунки без довіри це не стосунки. І ми розійшлися. Без скандалів, але остаточно. — Закінчила свою розповідь. Всі на хвилину замовкли, але після озвався Іван:
— Оце так історія.
— Яка є, — я знизила плечима.
Остап після цих слів обійняв мене. Так сильно, що я відчула його серцебиття. Його серце билось так само швидко як і моє. І я зрозуміла, що він відчуває щось особливе коли я поруч.
Я сиділа, загорнувшись у теплі його обійми, і думала, що давно не відчувала такого спокою. Навіть попри жарти його друзів, попри цікаві погляди Артема — в ту мить я знала: тільки тут, поруч з Остапом, мені добре.
— Ей, ви там що, заснули? — підколола нас Катя.
— Ні, — відповів Остап, усміхнувшись, — просто дехто нарешті зрозумів, що таке справжнє щастя.
Я штовхнула його ліктем у бік, аби не смішив усіх ще більше. Остап тільки усміхнувся.
Серце шалено калатало, і мені захотілося, щоб цей день ніколи не закінчувався.