8 глава "Наздоганяй, якщо зможеш"

Година потому.

За годину я встигла прийняти душ, допомогти бабусі з вечерею. Ми весь час розмовляли про сьогоднішній день, про пасіку та Остапа. Бабуся помітила як він мені подобається, але нічого не каже.
Ми повечеряли та сіли пити чай. Я їм розповідала про пасіку. Дід вставляв у розмову свої жартівливі коментарі.
Як раптом у хату зайшов Остап. Він тримав у руці якусь коробочку. Схоже, що це для мене.
— Доброго вечора, — сказав він. І тим часом подивився на мене, — можна я на декілька годин ще у вас вкраду Лію.
— Не набридла вона тобі за цілий день? — запитав дід.
— Звісно, що, ні. Давно не бачились, тому хочеться якось погуляти разом. Ви ж не проти?
— Не проти, — сказав дід та підморгнув мені.
— Йдіть вже. Тільки…
— Будемо обережними. Не хвилюйтесь, — сказав Остап, наче знав про що йде мова.
Ми вийшли з хати та сули на лавку на ґанку. Остап подивився на мене. В його очах можна було розгледіти ніжність. Він так на мене дивиться вже давно, а точніше відколи побачив мене.
— Обіцяв сюрприз, тож тримай, — він дав мені коробочку. Я її відкрила та побачила блокнот. Рожева обкладинка на якій квіти, різнокольорові стрази. А біля блокнота лежить пенал. Він прозорий, тож видно, що там різнокольорові ручки.
Я подивилась на Остапа.
— Я так, подумав, якщо ти любиш викладати пости зі своїми думками в Інстаграмі та й в інших соцмережах, то вважай цей блокнот своєю соцмережею.
Не витримавши я почала сміятися.
— Дякую тобі. Це просто неймовірний подарунок.
— Тільки пообіцяй, що перший запис буде про нас.
— Обов’язково напишу про зорі і як ти мене назвав ще? Принцеса з відром, контраст неймовірний.
— Все слово в слово, — засміявся хлопець.
— А може перший запис зробимо зараз разом?
Остап не встиг нічого сказати як я відкрила блокнот та взяла рожеву ручку.
— І так, “Запис №1. День почався з бруду на моїй футболці… і свиней. А після були бджоли та солодкий мед. І звісно, що як й останні три тижні мені не дає сумувати Остап.” — я подивилась на нього, він з усмішкою дивиться на блокнот.
— І про мене не забула.
— Не забула. І схоже згадувати буду тебе ось тут, — показала на блокнот та обвела його ім’я ручкою, — часто. Бо ж пригоди лише починаються.
— Ага, свинями та пасікою.
— Не тільки. В перший день прокинулась від жахливого співу півня… І курки яка вдарилась об вікно. Але якби вікно було відчинене, ця курка потрапила на моє ліжко, — Остап почав сміятись, що аж за живіт схопився, — а мені було не до сміху.
— Я просто уявив цю картину. Лія спить на ліжку, а курка біля неї, — сказав, і я підхопила його сміх. — Здається твій блокнот стане твоїм щоденником пригод.
— Я в цьому вже не сумніваюсь. І ти будеш у кожному цьому записі.
Остап подивився на мене таким поглядом, наче хотів сказати: “Я відчуваю, що воно так й буде”.
— Може пройдемось? — запропонував він.
— Давай, — ми встали з лавки, блокнот поклала на лавку. І ми пішли у сад. Йшли один біля одного. Моє серце калатало з неймовірною швидкістю. Чому коли я бачу цього хлопця серце починає так битися?
Він зупинився та подивився на мене.
— А пам’ятаєш як ми у дитинстві гралися.
— Тільки не кажи, що ти згадав як ми бігали по саду один за одним.
— Саме це й згадав. То як наздоженеш мене зараз?
— Навіть не знаю.
— Спробуй, — він побіг по саду. Я дивлюсь на нього та розумію, що здатися ось так і не наздогнати його це не про мене, бо я не здамся та наздожену його.
Я побігла за ним, майже торкнулась його руки, як він побіг швидше.
— Ліє, здавайся! Бо не наздоженеш! — крикнув він, озираючись через плече.
— Ні! — крикнула я, ще сильніше пришвидшуючи крок. — Принцеса з відрами не здається!
Він засміявся і різко зупинився. Я врізалась в нього та відчула його тепло. Підняла голову, щоб побачити його. Наші очі зустрілися. Остап подивився на мене та швидко відвів очі. Ми відсторонились один від одного.
— Цікавий сьогодні був вечір.
— Напишеш про нього у блокнот?
— Звісно. Напишу як один ненормальний хлопець біг від мене просто так, аби побігати. Та ще й кричав: “Наздоганяй, чи здаєшся?” Так от, я ніколи не здамся.
— А ти все ж таки вперта.
— Я така… І цього ніяк не змінити.
Остап почав сміятись, і я підхопила його сміх.
Ми ось так стояли кілька хвилин у тиші, а потім Остап подивився на годинник. Вже була восьма вечора.
— Я завтра зустрічаюсь зі своїми друзями. І хотів би, щоб ти пішла зі мною.
— З тобою? Ти серйозно?
— Цілком серйозно.
Я подивилась йому прямо в очі. У них було щось по типу “Ну, будь ласка”.
— Добре. Піду, — усміхнулась.
— А які вони твої друзі? — ми пішли у сторону моєї хати.
— О, вони цікаві. Ти їм обов’язково сподобаєшся. У нас в компанії дві дівчини та три хлопці, ще… якщо не рахувати мене.
— Одну дівчину звати Катя.
— Звідки знаєш?
— Приходила молоко купувати. І сказала “Я подруга Остапа”.
— Ого, навіть так?
— Угу.
Ми підійшли до моєї хати.
— Зайду по тебе о десятій ранку. Ми з друзями зустрічаємось біля озера, щось по типу пікніка.
— Добре, — усміхнулась та подумала: “Повинно бути весело”.
— До завтра, Ліє.
— До завтра, Остапе, — я помахала йому рукою та зайшла у хату, подивилась у вікно та побачила як Остап вийшов з двору та пішов додому. А завтра повинен бути цікавий день. Можливо він знову почнеться зі свиней, але точно не буде таким як сьогоднішній. Бо у селі, навіть якщо рутина, вона не з одними й тими ж подіями.