7 глава "Пасіка"

 Я подивилась на Остапа. Він стоїть дивиться на мене з тією усмішкою, яка для мене стала вже знайомою. Теплою усмішкою.

— Ходімо, — сказав він. Я зітхнула і пішла за ним.

— Далеко йти?

— Хвилин п’ятнадцять якщо не поспішати.

— Давай не поспішати, — не думаючи сказала я. Остап почав сміятись.

— Не бійся, все буде добре.

— Легко сказати, коли ти з ними вже справи мав.

— У цій справі головне не панікувати та не робити різких рухів, щоб не роздратувати бджіл.

Остап зупинився та подивився на мене.

— Якщо, що я завжди буду поруч, — мене це заспокоїло. Ми пройшли город та зайшли в сад. Тут працювали господарі цього саду. Вони навіть не помітили, що ми пройшли були настільки заклопотані. А у повітрі стояв запах яблук, свіжоскошеної трави і ще чогось, що я не могла зрозуміти.

Ми пройшли сад та вийшли на якусь галявину. Вдалині виднілись вулики. Я як їх побачила, аж дихання перехопило. І серце від страху у п’яти впало.

Підійшли до вуликів. Вони стояли рівно у декілька рядів. З вуликів долинав звук жужіння бджіл. І я подумала: “Ми що зараз будемо біля них ходити?”

Остап зупинився біля якоїсь хатинки схожої на сарай. Він відчинив двері, ми зайшли у сарай. І я побачила там багато обладнання для пасіки, меду і тому подібне. Остап взяв якісь костюми.

— Це костюм пасічника. В ньому ти будеш відчувати себе в безпеці.

— Впевнений? — запитала, беручи один з костюмів.

— Абсолютно. Він захищає від укусів.

— Це добре.

Ми почали одягати ці костюми. Коли я одягла костюм, то відчула себе як космонавт.

— Смішно виглядаю, — сказала я, Остап подивився на мене та поправив капелюх.

— Трохи є, але ж буде безпечно, — він взяв якесь обладнання і ми вийшли з сараю, — ходімо до вуликів.

Я зітхнула. Підійшли до вуликів. Вони стояли рівно у декілька рядів. З вуликів долинав звук жужіння бджіл. І я подумала: “Ми що зараз будемо біля них ходити?”

— Тримай димар. Будеш мені зараз допомагати, — Остап зняв кришку вулика. Звідти вилетіло декілька бджіл. Одна пролетіла так поруч, що я здригнулась.

— Не роби різких рухів. Їм це не подобається.

— Постараюсь.

Він витягнув рамку. На ній було багато бджіл. У житті не бачила так багато бджіл. Рамка світилася від золотистих стільників меду.

Остап взяв якийсь прилад та включив.

— Це димар. Він заспокоює бджіл та відганяє їх від рамок.

Остап поставив рамку в якусь коробку.

— Допоможеш мені?

Його питання мене збентежило, але я намагалась не показувати цього.

— Допоможу, — тихо сказала.

— Тоді бери димар. Я тримаю, ти заспокоюєш бджіл.

Ми почали працювати разом. Коли бджоли дійсно почали відлітати, мені стало якось спокійніше. А дивлячись на спокійного Остапа, то зрозуміла, що панікувати не варто.

Зібравши всі рамки, ми пішли до сараю. Хлопець поставив ящик на стіл. Зняв кришку, а після витягнув одні з рамок. Зняли з себе капелюхи.

— Спробуєш?

— А, можна?

— Так. Спробуй, не пошкодуєш, — я дивлюсь на стільники, і у мене дійсно з’явилось бажання спробувати. Я кивнула головою, що так. Остап відрізав трохи меду від стільника. І дав мені. Я відкусила та відчула як мед розливається у роті. Смак був неймовірний.

— Дуже смачно, — Остап усміхнувся.

— Я ж казав не пошкодуєш. Ну, а тепер будемо працювати далі.

— Що робити? — мені вже стало цікаво, що буде далі.

— Дивись, це медогонка. Будемо класти туди ці рамки та крутити цю ручку, — Остап все докладно пояснив. Ми почали працювати. І коли я побачила як мед тече у ємність схожу на банку, то аж рота відкрила.

— Ніколи й подумати не могла, що це так красиво та ще й запах приємний.

— А смак?

— Смак — це окрема тема, — усміхнулась. Остап в цей час поставив декілька баночок та почав переливати мед у ці баночки. Він переливав все так спокійно, а головне рівномірно. У баночках все однаково ні грамом більше, ні грамом менше. Видно, що він цим займається не один день.

Дав одну баночку мені. Я взяла, а Остап подивився на мене.

— Цю картину, можна назвати “Принцеса з медом”, — я усміхнулась.

— Швидше за все “Лія vs мед”, — Остап почав сміятись, а я тим часом подумала: “Мою б роботу зняти та викласти у соціальну мережу, всі б здивувались і навіть більше”. Але в голос це не сказала. Бо обіцяла ж не згадувати про інтернет.

— Ну, можна й так.

Ми закінчили працювати на пасіці. Остап дав мені баночку меду зі словами: “Ти добре працювала, навіть страх перед бджолами поборола, тому заслужила”. Я ж тільки усміхнулась.

Ми йдемо з пасіки іншою дорогою. Трохи довшою. Вдалині видніється поле, не таке як я звикла бачити. Остап побачив моє здивування.

— Це поле соняшників.

— Яка краса. Ти спеціально повів мене цією дорогою, щоб я більше себе відчула як в селі.

— Можливо, — хитро посміхнувся, — я думаю, що за це літо ти відкриєш село не як щось нудне без інтернету, а…

— Відкрию для себе його як цікаве місце куди захочеться повернутись, — тихо сказала. Остап це почув та усміхнувся.

— Ти закінчила мою фразу.

— Бо знала, що ти скажеш.

Ми йшли поміж рядів соняшників. Відчуття було якесь змішане. Я сумую за містом, але тут мені теж добре. Тут все інше, життя повільніше. Насичене чистим повітрям, запахом квітів та меду. Спокоєм, росою вранці та зорями вночі. І я ловлю себе на думці, що мені це подобається.

Ми вийшли на нашу вулицю. На годиннику вже шоста вечора. Пробули на пасіці цілий день. Я й не помітила, що минув день.

Зупинившись біля хвіртки мого двору, я подивилась на Остапа:

— Дякую тобі за такий цікавий день… І за мед також, — показала на баночку, яку тримала у руках.

— Це тобі дякую. І, до речі, ми з тобою на сьогодні ще не прощаємось. Я прийду через годину з обіцяним подарунком.

— Вже чекаю, — ми усміхнулись один одному. Я зайшла у двір. На ґанку сидів дід, як побачив мене усміхнувся.