6 глава "Ранок у селі"

Ранок.

Прокинулась я від голосу бабусі, яка своїми словами: “Ліє! Досі спати! На тебе чекає робота!” Вона мені декілька днів тому сказала, що я буду їм допомагати, адже сидіти на шиї у них це не вихід.
Тож я через не хочу встала, вмилась. Та пішла до бабусі.
— Що робити треба?
— Винось відро свиням, — вона дала мені відро. У якому каша. Не в прямому сенсі цього слова. У відрі різна їжа, що смердить так, що тікати хочеться.
А я вже почала й думати про вчорашній вечір. І про сьогоднішній теж. Адже щовечора у нас така прогулянка з Остапом.
Раптом чую сміх з-за паркану. Повертаюсь. І бачу… От хто міг подумати. Звісно, що Остап.
— Принцеса з відром… Таке не щодня побачиш.
— Дотепно, — сказала та поставила відро на землю. Остап сперся на паркан.
— Не сердься, я ж жартую. Просто вчора ти була принцесою під зірками, а сьогодні — хазяйка з відром. Контраст неймовірний.
— Дякую, підняв самооцінку, — буркнула я, беручи відро знову. — Може, ще фотку зробиш для повного приниження?
Він засміявся ще дужче.
— Зробив би. І було б дуже класно “Лія до” і “Лія після”.
Я закотила очі, а після взяла відро та пішла до свинарника. І раптом бачу, що у двір зайшов Остап. Він не пішов, а навпаки зайшов.
— Знаєш, Ліє, мені подобається будь-яка твоя версія. І зоряна, і… ось ця, з відром.
Я різко зупинилась і глянула на нього.
— Ти знущаєшся, так?
— Ні, — він серйозно подивився на мене. — Просто ти справжня. Без цих ваших міських заморочок.
Я відчула, як щоки почали пекти.
— Справжня, кажеш? Ну тоді справжня я зараз піду годувати свиней. Бо відро важке.
— Давай, я допоможу.
І не встигла я бодай щось сказати як відро опинилось у руці Остапа. Він усміхнувся.
— Ти що, з глузду з’їхав? Це ж смердить!
— То й що? Ти ж не думаєш, що я дам тобі тягати це самій?
Я розгублено подивилась на нього, і серце на мить зупинилось.
— Ти ненормальний, — прошепотіла я.
— Може, — усміхнувся Остап. — Але ненормальний, який тобі допомагає.
— І за це я можу тільки тобі подякувати.
Ми разом зайшли у свинарник. Підійшли до свиней. Остап нахилив відро та висипав їжу у їх, так би мовити годівничку. І раптом це просте дійство, тобто годування свиней переросло у жахіття. Свині, немов здурівши, ринули до їжі. Одна з них штовхнула іншу, та зачепила третю — і бризки з брудом полетіли просто на мене.
— Ну це вже ні в які рамки не лізе! — закричала я й вибігла з свинарника.
Остап, задихаючись від сміху, побіг слідом.
— Ліє, почекай! Це ж свині…
— Отож-бо, свині. Їх би якось по-іншому назвати, але вони вже свині! — я подивилась на себе. Моя сіра футболка, яка для “дому” вже чорна завдяки свиням. І почала прилипати так, що хотілось її враз зняти. Але ж не при Остапі.
А він не переставав сміятися.
— І тепер ця футболка стала дизайнерською.
— Ага, тільки от дизайнери не дуже з них хороші. Нічого подібного — гидкого я не могла й придумати. І що воно саме зі мною станеться.
— До всього треба бути готовим, — я подивилась на хлопця. — Так, я бачу, що ти не в настрої. Тому ввечері принесу тобі дещо, сподіваюсь настрій покращиться.
— Що саме?
— Сюрприз, — таємничо усміхнувся Остап.
І я вже знала: цікавість мене замучить до самого вечора.
— Ліє, досі вже базікати з Остапом! — крикнула бабуся, — до нас зараз прийдуть молоко купувати!
— От, бачиш, Остапе, я тут не тільки свиней годую, а ще й продавчинею… безплатно працюю, — зітхнула.
— Бідолашна, — після його слова я подивилась на нього сумно.
— Угу.
Остап усміхнувся.
— Зустрінемось о сьомій. Я по тебе зайду.
Остап вже хотів виходити з двору як з хати вийшов дід.
— Доброго ранку, Остапе. Ти сьогодні йдеш на пасіку?
— Так. Там робота є. Тож десь через годину-дві піду.
— О, то добре. Візьмеш з собою Лію, — почула фразу діда і вибухнула гнівом.
— Та, ви що, знущаєтесь?! Спочатку свині з їжею та цим брудом. А тепер ще й пасіка?! Я цих бджіл боюсь.
Всі завмерли від моїх слів, але за декілька секунд до мене підійшов Остап.
— Ліє, не треба боятись. Там нічого страшного немає. Ходімо, — сказав так спокійно, що у мене перехопило подих. Я подивилась на нього.
— Добре, піду, — тихо сказала.
— От й добре. А зараз переодягнись та йди до літньої кухні, — черговий наказ бабусі. Я кивнула головою на знак згоди. Остап в цей час ще раз подивився на мене.
— Тоді плани трохи змінились. Я зайду по тебе через годину.
Усміхнувшись, зайшла у хату. Переодяглась у жовту футболку з квітками.
Підійшла до літньої кухні. Бабуся виставила вже три трилітрові банки молока.
І в цей момент у двір зайшла якась бабуся.
— Доброго ранку, Дарино. Я по молоко прийшла.
— Доброго ранку, — бабуся усміхнулась. А та своєю чергою подивилась на мене.
— Я бачу до тебе гості приїхали.
— Та які там гості. Це моя онука. Поліна нарешті привезла Лію до нас.
— О, знайома ситуація. До мене онук приїхав. Ось тільки Артем мені нічим не допомагає. А твоя Лія, я бачу, допомагає.
— Ну, а як же відмовити бабусі в допомозі — це якось не красиво… Тим більше інтернету у вас тут немає, — додала я тихо.
Сусідка усміхнулась, дала мені гроші. Бабуся їй віддала банку молока. І сусідка пішла.
— Тут є ще один хлопець з Києва?
— Ага, Артем. Онук Марії. Приїхав декілька днів тому. Буває тут часто. З Остапом іноді кудись гуляти ходять.
— Зрозуміло.
— А, що?
— Та нічого, просто цікаво.
Бабуся усміхнулась, але нічого не відповіла. До нас приходила ще якась жінка з маленьким хлопчиком та дівчина мого віку. Яка представилась Катею. І сказала, що вона подруга Остапа.
Банки розібрали, гроші дали, а, що мене чекає попереду подумати боюсь. Бджоли, їх жужіння та спокійний Остап. Ну, здається, що з останнім хоч пощастило.
Раптом з-за паркану почула голос Остапа:
— Ну, що? Готова до пасіки? — я повернулась до нього.
— Абсолютно — ні.
Та все ж взяла свій наплічник, а потім вийшла з двору до Остапа. І навіть не знаю, що мене чекає попереду. Але ж треба подивитись у вічі страху? І тому йду йому на зустріч.