5 глава "Замість інтернету — зорі"

Три тижні потому.

Вчора ввечері після того, як погуляла з Остапом. Ми тоді ходили з ним до річки, посиділи там, розмовляли багато. Але найголовніше, що мене досі цікавить, я так й не наважилась запитати. Тому сьогодні точно запитаю.

Остап зайшов за мною як й минулі рази о дев’ятій вечора. 

— Готова дивитись на зірки?

— Так, — сказала та поправила на плечі лямку свого наплічка.

Ми пішли до нашого місця, де видно зірки. Їх тут можна побачити, не те що в місті. І це мені подобається. 

Ми пройшли сад та вийшли на поле. Остап як завжди поклав плед і ми на нього лягли. Я подивилась на небо. Зірки було дуже добре видно. Тому як й минулі рази Остап почав мені розповідати де та чи інша зірка. 

— Я пам’ятаю, що ти мріяв завжди бути астрономом, — сказала.

— І мрія збулась. Я разбираюсь в зірках.

— Я це помітила ще з першого вечора, — Остап усміхнувся.

— А, тобі вони подобаються?

— Тепер так, — моє серце швидше почало битись, я подивилась на Остапа, — і багатьом дівчатам розповідав про зорі?

Він подивився на мене.

— Тільки тобі.

— Тобто у тебе не було жодних…

— Стосунків, — завершив свою фразу Остап. Тихо зітхнув, — нікого, ніколи не було.

Я здивовано подивилась на нього, а після усміхнулась. Він теж мигцем подивився на мене, але швидко відвів погляд. У мене склалося таке враження, що йому стало соромно. Але ж нічого, буває й таке. Тим більше дівчат у селі небагато. 

—  Розкажи, може я ще не все про тебе знаю, —  сказала я.

—  Що тебе цікавить? 

—  Сім’я, наприклад. 

—  Живу лише з батьком, допомагаю по господарству. 

—  А мама? —  Остап зітхнув та подивився на мене.

—  Машина збила… на смерть. Ніхто нічого не встиг зробити, а водій зразу поїхав. 

—  І, що, його не знайшли?

—  Ні. У селі на кожному повороті камер немає. 

—  Співчуваю, —  Остап зітхнув та подивився на мене.

—  Дякую. Я про маму згадую часто… Згадую, коли бачу її речі, а вони залишились. Батько не хоче їх прибирати. У нього таке відчуття, що вона ось-ось повернеться.

Почула ці слова та завмерла. Я не розумію, що відчуває батько Остапа, але зрозуміло, що йому досі болить.

—  З тих пір він загрузив себе роботою. У нас з’явилось господарство —  свині, кури. 

—  А коли була жива мама нічого такого не було?

—  Нічого, крім городу та клумб, —  Остап сумно усміхнувся, —  їй не подобалось таке… Зате руки не боялась забруднити. А, зараз на клумбах трави повно, ніяких квітів.

І тут до мене враз прийшла божевільна ідея. Може я допоможу їм з цими клумбами?  І цю ж ідею сказала у голос, чисто випадково. 

—  А, якщо я посаджу квіти на ці клумби буде нормально? Твій батько не буде проти? —  Остап подивився на мене здивовано. Навіть у темряві було видно на скільки він сильно був здивований.

—  Ти серйозно? А, не боїшся зіпсувати свій манікюр?

—  Не боюсь, відтоді як приїхала сюди нігті лаком не фарбую, бо все одно злізе швидко.

—  Ліє, я просто у шоку. 

—  То як? Інтернету все одно немає. А зайнятися чимось треба, бо так зглузду можна з’їхати.

Остап почав сміятись.

—  Я запитаю у батька.

— І якось то треба тобі віддячити за те, що ти мене врятував від ломки? Я ж без інтернету й дня прожити не можу.

— О, Господи. Знову цей інтернет? — він закрив обличчя долонями. — Забудь про нього хоча б на день.

— Я сьогодні навіть ту єдину риску не ловила.

 — Але згадала про нього.

— Це не рахується, — засміялась.

— Для мене рахується, — серйозно сказав Остап.

— Добре, завтра спробую про нього не згадувати.

— Ловлю на слові.

— Лови, — ми почали сміятись.

— Знаєш, коли я їхала сюди, то згадала про тебе. Але у мене й думки не було, що я тебе зустріну.

— Чому?

— Думала, що ти кудись поїхав. Що вже в селі не живеш. Але я бачу, що помилилась.

— Я все життя живу тут… Але у наступному році, все ж думаю поїхати хоча б у сусіднє місто на навчання.

 — На кого?

—  Можливо ветеринара. В селі вони необхідні, але їх тут лише декілька. 

—  А я вчусь на філолога. Взагалі мови вивчаю.

—  Багато мов знаєш?

—  Крім української ще англійську та іспанську. А, в планах вивчити ще декілька мов.

—  Яких?

—  Німецьку та… японську.

—  Японську? Це там де ієрогліфи?

—  Угу. Подобається вона мені.

—  Здивувала. Але все ж цікаво.

Ми лежали та розмовляли ось так до самої ночі. А після ми встали, Остап провів мене до двору. 

Йшли у темряві. Якби не Остап, то в такий би час вийти на вулицю боялась. Навіть якби треба було вийти у туалет, який на вулиці. Та хто б мене пустив. Дідусь з бабусею ні за що не пустили у такий час вийти бодай кудись. Ну, окрім як у туалет. 

Ми йшли повільно, адже куди поспішати, якщо вечір, а точніше буде сказати ніч така тепла, така зоряна.   

Підійшли до хвіртки.

—  Дякую тобі за такий приємний вечір, — сказала пошепки я.

—  І тобі, дякую, — він усміхнувся, — завтра побачимось.

—  Обов’язково.

Я зайшла у двір і почула як Остап пішов до себе. Ці вечори з Остапом якісь особливі. Мені вони дуже подобаються і я прокидаючись зранку, знову чекаю вечора. Але так, щоб не думати щось роблю. А саме трохи допомагаю бабусі та діду, чи то читаю якісь книжки, які знайшла у книжковій шафі. Там є книжки з шкільної програми, які я ігнорувала, так от зараз якось хочеться їх читати. 

Зайшла у хату бабуся ще не спала. А як побачила мене, обличчя стало серйозне.

—  Ліє, де ти була? Ти дивилась на годинник? Вже година ночі.

Я тільки відкрила рот, щоб відповісти, але почула голос діда. Він вийшов з спальні.

—  А, ти що не бачиш як вона світиться. Тут сто відсотків буде відповідь, що гуляла з Остапом.