4 глава "Одна риска щастя"

— Хто там? — знову запитала, а після таких побачила, що за парканом стоїть хлопець.
— Тут інтернету немає, чи ти забула?
— Перепрошую, ми знайомі, що ось так зразу на “ти”.
— Ми знайомі і до речі дуже давно, — я дивлюсь на хлопця. І починаю згадувати його риси, усмішку, голос.
— …Остап?
— Він самий.
Я усміхнулась.
— Так змінився, що не впізнати.
— А я тебе зразу впізнав.
— Як? — здивовано запитала.
— Все ж така настирлива. Поки щось не отримаєш, то не здасися.
— Є таке, — почала сміятись, а потім подивилась на Остапа, — то що тут взагалі немає інтернету?
— Ну… я знаю одне єдине місце, але й там як пощастить.
— Якщо покажеш, буду тобі вдячна.
— Покажу, тільки ввечері, зустрінемось о шостій, — я подивилась на годинник. Зараз лише дев’ята ранку. Зітхнула.
— Добре.
— Тоді я по тебе зайду, — сказав, взяв якесь відро, — До вечора, Ліє.
— До вечора, Остапе. — А у самої думки: “Хоч би вечір швидше настав”.

Він пішов, а я ще декілька хвилин дивилась у його сторону. Мені не віриться, що то був той самий Остап з яким ми гуляли в дитинстві де тільки могли.
— Ну, що там з вишнями?! — почула голос бабусі, яка стояла на ґанку витираючи руки об рушник.
— Вже у відрі місця немає!
— О, це добре! Злізай, будемо варення робити!
Я стрибнула з дерева на траву з відром у руці та почула голос діда, який в цей час повертався з городу.
— Обережніше, а то розбитися так можна. Зараз з бабою будете варення робити?
— Підслуховуєш? — підняла одну брову та подивилась здивовано на діда.
— Ні. Просто знаю плани на день. Які для тебе придумала бабуся.
— Тобто варення — це тільки початок?
— День тільки починається, — відповіла бабуся.
— Тільки починається, — прошепотіла сумно. Вже чекаючи вечора.
Я зайшла у хату з відром вишень. Бабуся зразу поставила миску з водою. І я зразу зрозуміла, що повинна робити.
— Всі вишні мити?
— Звісно, ми їх всі використаємо.
Я почала жменями класти вишні у миску з водою. Почала мити та перекладати в іншу миску. І від нудьги почала їх рахувати:
— Один, два… три…
— О, я бачу, що ти вирішила математику згадати, — сказала бабуся.
— Дотепно. Мені просто нудно.
— Нудно кажеш? Ну, нічого. Зате буде потім смачне варення.
Я сумно усміхнулась. Бабуся має рацію, нудно, то так, але потім будемо їсти смачне варення. Мама не раз привозила вишневе варення. І воно було дуже смачне. Могла маленьку баночку сама з’їсти.
Помила всі вишні та почала з них виймати кісточки.
— Ну, так. Мені взагалі дуже подобається таке варення.
— Справді? — бабуся подивилась на мене.
— Угу.
— Ну, тепер у тебе є можливість його приготувати самій. Від початку до кінця.
— Знущаєшся? Я ж все зіпсую ще на першому етапі приготування. І миття й вибирання кісточок не рахується.
— Ні. Я буду дивитись, контролювати, щоб все було правильно.
— Хм, — я підняла на бабусю очі, тримаючи чергову вишню в руках, — значить, я — офіційний кухар сьогодні?
— Не сьогодні, а цілий день, — хитро всміхнулася бабуся, — у нас роботи вистачить.
— О ні… — сказала пошепки я, відчуваючи, як швидко хочу вже вечора і ту обіцяну зустріч.
Бабуся мені підказувала що та як робити. Я почала варити це варення. І раптом думки у мене знову повернулись до вечора, до Остапа. Не думала, що коли-небудь зустріну його знову. І чомусь не йде з моєї голови.
— Бабусю, а, що ти знаєш про Остапа?
— Остапа? — перепитала та подивилась на мене з усмішкою, але вона враз зникла з її обличчя. Бабуся зітхнула. — У нього два роки тому загинула мама. Живе з батьком… удвох. Працює на пасіці. Іноді нам допомагає, коли треба якась допомога. А, що?
— Та, так. Просто щось згадалось дитинство.
— Щось я відчуваю, що це десь на половину правда, — сказав дід, який вийшов зі спальні, — я бачив, що ти з кимось розмовляла. З ним розмовляла?
— Ну, так. З ним… Запропонував ввечері погуляти.
— О, то вечір обіцяє бути цікавим, — сказав дід та підморгнув.
— Діду, — я подивилась на нього, але усміхнулась, бо відчула, що він має рацію.
— А, що? Я не бачив біля нього жодної дівчини. Тільки з друзями гуляє.
— Ну, не перебільшуй. У нього є дві подруги.
— І, що з того?
Я слухаю їх та ще більше хочеться, щоб вечір швидше настав. Бо вони ще довго його обговорювали.

Вечір. Ми з бабусею зробили варення з вишень, а після перейшли до абрикосів та слив. І ось вже о пів на шоста. Все варення вже в банках. Я навіть згадала, що це таке ручка та простий аркуш. Бо писала дату та рік. Тепер по цих банках я точно не забуду коли почався мій детокс від інтернету.
Допомогла діду знову наносити води з колодязя. Перелила одне відро у бочку для душа, розбавила гарячою водою. Потім прийняла душ, переодяглась у джинси та кофту. Бабуся сказала: “Одягни довгий одяг, бо тебе комарі з’їдять”. Ще зробила зачіску — косу. Вийшла на вулицю та зразу побачила Остапа. Він якраз зайшов до нас у двір.
Він усміхнувся.
— Привіт. Ну, що, готова ловити свій інтернет?
— Ловити?
— Саме так.
Я хотіла звісно сміятись, але так й хотілось подивитись що у соцмережах, що була готова до всього.
— Готова.
— Ліє, ти ж там обережною будь, — з хати вийшла бабуся саме з такими словами.
— Дарино Матвіївно, не хвилюйтесь. З вашою онукою буде все добре. Обіцяю, — мовив Остап. Бабуся тільки усміхнулась.
— Все, ми пішли, — сказала я, накинула на одне плече свій маленький наплічник. Ми вийшли та пішли у ліву сторону від мого двору. Недалеко від нас знаходиться сад у якому ми з Остапом часто гуляли. Збирали там яблука та груші. Йшли мовчки, але це мовчання було комфортним. Остап весь у своїх думках. По ньому було видно, що він втомлений.
Ми дійшли до саду. Та підійшли до дерева. А саме до високої старої груші.
— І ось тут ловить одна риска?
— Це як пощастить, але до тієї риски треба ще долізти, — я подивилась на Остапа, — в прямому сенсі цього слова. Треба вилізти на он ту гілку, — він показав майже на найвищу гілку дерева.
— Ти серйозно?
— Так.
— Ну, добре.
— Тобі допомогти?
— Сама справлюсь.
— Лійко, а ти ні краплі не змінилась. Все ж така вперта.
Остап сів під деревом, зірвав якусь травинку та почав крутити її у руках. А я полізла на дерево. Лізла довго, але все ж вилізла. І почала “ловити” інтернет.
— О, є одна риска, — мені хотілось стрибати від щастя. Але стрибала б недовго, адже як швидко вона з’явилась і ще швидше й зникла. — Трясця!
— Я взагалі не розумію, що ти знайшла у цьому інтернеті, — сказав Остап.
— У мене з подругою є Ютуб канал. І ми там заробляємо гроші. Навіть спонсор є.
— Ого, навіть так?
— Угу, — знову “зловила” риску. Зайшла в Інстаграм. Все дуже довго завантажувалось. А, коли завантажилось, я зрозуміла, що це дарма. Нічого нового немає. А після така сама історія з Телеграмом. Тільки єдине, що Ліза була в онлайні у всіх соцмережах. Писати їй не стала, бо відповідь все одно не прочитаю. Просто не зможу.
Я злізла з того дерева та сіла біля Остапа.
— Ну, що подивилась, що хотіла?
— Угу, дякую тобі… Хоча там нічого цікавого не відбувається.
— Зате тут можна знайти пригоди…
— На свою голову, — додала я. Ми почали сміятися.