3 глава "Детокс по-сільському"

Ранок.
6:00.

Літо у селі не таке й веселе, якщо ти прокидаєшся не від заведеного будильника, а через інший живий будильник — через півня. Він як загорлав на весь двір, що я аж підстрибнула. І в цей момент у вікно хтось врізався.
Я піднялась з ліжка вирішила подивитись хто там. І раптом бачу, що у скло вдарилась курка, розмахуючи крилами. Я від несподіванки присіла на ліжко.
— Ось це так ранок, — прошепотіла. Пригоди почались з шостої ранку. Весело, що нічого сказати.
На вулиці почула голос бабусі та дідуся, які активно щось обговорювали. А я автоматично потягнулась до телефону: Заряд — 100 %, інтернету — немає.
— Клас.
Поклала телефон та зітхнула.
Виглянула у вікно, побачила діда у футболці та робочих штанах та бабусю. Вона як завжди у сукні з квітками, з гулькою на голові. Дід з бабусею щось активно обговорювали та до того ж голосно, що мені здалось чує їх все село.
— Поліна вже поїхала, а Лія ще не прокинулась. Навіть маму не провела, — дорікнув дід.
— Вони у тому Києві можуть спати до дванадцяти, — відповіла бабуся.
— Але ж це не Київ, тому треба тут вставати рано.
Я не витримала та відчинила вікно.
— Я вже не сплю. У мене з’явився тут персональний будильник у вигляді курки, яка кинулась прямо у вікно.
Дід та бабуся подивились на мене та почали сміятись.
— Так ось кому подякувати треба, — сказав дід — а то б спала до вечора.
— Ні. Все одно б прокинулась. Ви дуже голосні.
— Роки тренування…
— Ага, щоб дід почув, — закінчила фразу бабуся. І у них почалась словесна перепалка над якою було дуже цікаво спостерігати. Ця розмова не була сваркою. У них вже така манера спілкування створилася.
Я зачинила вікно, витягла з валізи сірі джинсові шорти та сіру футболку на якій намальована дівчина з телефоном. Одяглась і вийшла з хати. В обличчя повіяв теплий вітерець та зразу відчула свіже повітря. У дворі пахло ранковою свіжістю. Ступила з ґанку та ноги опинились всі у росі. Я скривилась.
— Роса ще не зійшла, — сказала бабуся.
— Я це відчула, — скривилась ще більше, бо стало не комфортно.
— Зараз вмивайся та підемо готувати сніданок, — я кивнула, позіхаючи та пішла до умивальника, який на вулиці. Води у ньому звісно що немає.
— Трясця, — сказала пошепки.
— Ходімо по воду, — сказав дід, коли проходив повз мене. Я зітхнула та попленталась за ним. Щось не весело ось так встати зранку та починати зразу щось робити.
Ми з дідом підійшли до колодязя. Дід легко взявся за ручку, покрутив, і відро заскрипіло, поволі опускаючись униз та б’ючись об стінки колодязя.
— І щодня так? — запитала.
— А ти що думала? Звісно, щодня. І до того ж не один раз.
— Ага, я зрозуміла, екологічний фітнес.
Дід розсміявся і простягнув мені повне відро. Я ледве втримала його.
— Тобі для вмивання вистачить, а решту бабі віднесеш — вона там вже сніданок готує.
Я, ледве не розливаючи половину, потягнула відро до умивальника. Вода холодна, аж зуби зводить, але після обличчя освіжило так, що сон одразу вивітрився.
— Ну, як? — крикнув дід.
— Я звісно загартовуюсь, але ця вода, як на мене, все ж занадто крижана, — відповіла я, витираючи обличчя.

Коли зайшла у будинок, зразу відчула запах їжі. На кухні вже стояла бабуся, смажила домашні яйця. На столі у глечику — парне молоко.
— Сідай, — сказала бабуся. — Оце тобі не твої бутерброди з кав’ярень. Тут справжня їжа.
— І справжній фітнес, — додав дід, сідаючи поруч. — Відро води вже підняла, молодець. До кінця літа буде чемпіонка з важкої атлетики.
— І загартовуватись буду тут щодня. Що й взимку крижана вода буде здаватись теплою.
— Ну, це вже високий рівень. Вода крижана взимку і для нас екстрим, — сказав дід.
Ми снідали у такій теплій атмосфері, що я на мить подумала, а може тут й справді буде цікаво без інтернету? Але думка.пропала, коли бабуся сказала наш фронт роботи на сьогодні. І я зрозуміла, що фітнес у селі — це спосіб життя.
Після сніданку допомогла бабусі прибрати посуд. Взяла телефон та з надією знайти хоча б одну риску інтернету, вийшла на вулицю. Роздивилась подвір’я. Побачила високе дерево на яке можна залізти та хоча б спробувати зловити хоч щось. Лізла на дерево тримаючи в одній руці телефон. Дивлюсь на телефон. Інтернету — нуль.
— Та це ж катастрофа, — пробурмотіла я, вдивляючись у чорні “нульові палички” на екрані. Я потрусила ним, ніби він злякається й зловить сигнал. Нуль.
— Ліє, — почула раптом голос бабусі знизу, — на дерева лазять не для того, щоб ловити оті ваші “антени”. На дерева лазять, щоб щось зібрати.
Я подивилася вниз. Бабуся стояла під деревом з відерцем у руках і хитро усміхалася.
— Ось, — простягнула вона мені відро. — Раз уже залізла, не марнуй час. Позривай вишні. Он бачиш, які червоні?
— Я взагалі-то інтернет шукала! — обурилася я.
— Та що він тобі дасть? А от варення із вишень — це вже користь.
Зриваю вишні та думаю: “А зараз би у Києві сиділа й дивилась з Лізою якийсь фільм, а не отут сидіти на дереві та зривати ці ягоди, які до того ж починають липнути до рук.”
Вишні зібрані, руки чисті, телефон у руці — екран чорний. Інтернету немає.
Тоді я відчула, що за парканом хтось спостерігає. Серце трохи прискорилося. Тінь завмерла, і я ледве стримала здивування.
— Хто там? — спробувала я звучати сміливо, але голос тремтів.
Відповіді не було. Лише вітер грав листям. Сільська тиша більше не здавалася такою безпечнішою.