2 глава "Приїзд"

Їхали ми довго. За вікном швидко змінювалась картинка. Лісосмуги, поля, поодинокі дерева. Інтернет, а тобто мобільний інтернет почав зникати спочатку пропав 5G, потім LTI, а потім й взагалі зник. Але як тільки зник інтернет мама зупинила машину. Я подивилась на неї.
— Твоя черга сідати за кермо.
Я подивилась на неї здивовано.
— Ти ось так просто хочеш, щоб я сіла за кермо? Ти ж наче казала, що я не здатна їздити.
— Хочу подивитись, можливо я була не права.
Ми пересіли, я сіла за кермо. Так й хотілось розвернутися та поїхати назад у Київ, але розуміла, що це неправильно. Мама уважно дивилась на дорогу та ні слова не сказала, про моє водіння. Через п’ять кілометрів я зупинила машину для заправки. І поки мама заправляла машину, я пішла купити нам каву.
Я вийшла з магазину з двома гарячими картонними стаканчиками з кавою. Один відразу дала мамі.
— Дякую, — мама усміхнулась та зробила ковток кави, — ти тільки подивись на цей краєвид. Красиво, правда? — я роздивилась по сторонах. І справді було красиво, але ще й дуже спекотно
— Дуже, але спекотно, а затінку ніякого.
— Сідай у машину. Майже закінчилась заправка.
Мама поставила пістолет на місце. І сіла у машину вже за кермо. Ми поїхали далі. Чим далі була дорога, тим все вона була гіршою. Асфальт майже зник, перетворився в малесенькі камінчики. Раптом мама зупинилась.
— Приїхали.
— В сенсі? Ми ж наче в село ще не заїхали.
— Колесо прокололи, треба замінити. У багажнику здається ще є запасне.
Ми вийшли з машини, мама відчинила багажник. В ньому лише моя валіза, сумка з продуктами, ті яких не купиш у селі та все.
— Колеса немає, — сказала я.
— Та бачу, — мама зітхнула та подивилась на мене, — що ж тоді пішки.
— Пішки по такій спеці? Ти серйозно?
— У тебе є інші пропозиції?
— Немає, — сказала пошепки.
— Тоді дістаємо речі та йдемо, — ми витягли сумку з продуктами та валізу.
— Скільки хоч до села йти?
— Кілометрів зо три. Нічого дійдемо, а там вже й відпочинемо.
— Хоч би не померти за кілометр, а ти кажеш три.
Ми пішли по цій не асфальтованій дорозі. Валіза застрягала у цих камінцях постійно, що мене почало це бісити на кожному кроці. Спека стояла така, що градусника не треба було, бо відчувалось, що градусів 30 за Цельсієм не менше, але можливо й більше.
Я озирнулась по сторонах. Всюди дерева, але де стежка по якій ми йдемо навіть натяку на затінок немає. Я вкотре зітхнула та подивилась на маму, яка спокійно йшла. Їй не звикати, адже вона тут виросла і пішки ходити їй не складно. Але цей похід зовсім не для мене. Я не звикла до таких “прогулянок”.
— Не думала, що мій детокс почнеться ось так, — пробурмотіла я. Мама злегка усміхнулась.
— Ну, з чогось він повинен початись. І подумай, що коли ми дійдемо до нашої хати на тебе там чекає винагорода.
— Яка ще винагорода?
— Відпочинок.
Ось так ми пройшли два кілометри, іноді зупиняючись у затінку, який нарешті з’явився.
І о, нарешті видніються хатинки. Ті які я пам’ятаю з дитинства. Білі хати з дерев’яними парканами та деревами в садах. Десь недалеко їде якийсь трактор, але не в нашу сторону взагалі. Мама подивилась на нього. І напевно щось хотіла сказати, але промовчала. Я теж нічого їй не сказала. Думки у мене були лише про одне: “Де наша хата?”
За хвилин тридцять вже вийшли на нашу вулицю. Тут почало пахнути липою, яблуками та свіжоскошеною травою.
Біля одного паркану, який вже був за двадцять метрів від нас стоїть бабуся Дарина та з кимось розмовляє. Як побачила нас, то аж у долоні сплеснула.
— Невже, Лія приїхала?! — вигукнула вона. Ми підійшли до неї.
— Привіт, мамо.
— Привіт, — бабуся зразу обійняла мене. Та так міцно, що здається я дихати перестала.
— Я бачу, ви втомились.
— Їхали на машині, колесо прокололось, довелось три кілометри пішки йти.
— Ну, що буває, — спокійно відповіла бабуся, наче для неї це щось буденне, — ходімо у хату.
Ми зайшли у хату. У хаті пахне травами та свіжо спеченим хлібом.
— Петре, подивись хто до нас приїхав.
Дід розвернувся від тумбочки та погляд зразу потрапив на мене.
— Лія, — дід мене зразу обійняв. — це ж скільки ми тебе не бачили? Років з десять?
— Десь так, — сказала я.
Дід мене випустив з обіймів. Роздивився мене з ніг до голови.
— Ти дивись яка виросла.
— Ага, а худа як тріска, — пробурмотіла бабуся — Поліно, ти її що не годуєш?
— Годую, але Лія дуже перебірлива.
— Ну, це ми виправимо, — дід усміхнувся та подивився на мене.
Наступні години ми з мамою прийняли літній душ, який на вулиці. Тут на жаль іншого немає. Змили з себе спеку, після бабуся нас нагодувала вечерею та слухала від діда та бабусі лекцію, що треба трохи поправитись.
Я зайшла у свою кімнату, взяла телефон та розблокувала його. Мережі — нуль. Це просто катастрофа широкого масштабу.
— От і почався твій детокс, Ліє, — прошепотіла я та впала на ліжко на якому була пірамідка з подушок.
Я перевернулась на бік, намагаючись знайти зручне місце серед цієї подушкової вежі, і прислухалась. За вікном хтось голосно кукурікав, у саду шаруділо листя, а десь далеко, ледь чутно лаяв собака. Тут не було шуму Києва, не було гулу машин, і навіть відлуння інтернету зникло, наче його ніколи не існувало.
Тільки я, стара хата й запах свіжого хліба, який досі витав у повітрі.
— Ну що, Ліє, — сказала я сама собі, — подивимось, чи витримаєш ти цей “детокс”.
І, дивлячись у стелю з дерев’яних балок, я вперше за довгий час відчула… тишу.