1 глава "Рішення — як вирок"

Коли мені було сім, я тоді ще не знала як це сидіти з телефоном весь день. Робити різні відео для Ютубу, Інстаграму та TikTok. Я просто жила. Мені тоді здавалось, що щастя — це просто гуляти з подругами на вулиці, стрибати у резинки та класики. Їздити до бабусі та дідуся в село Шепіт — це було як свято. Там все було живе. Бабуся завжди готувала смачні пиріжки та узвар. Дід працював у полі, тому бачила його ввечері. Такого втомленого, але у нього було трохи часу, щоб погратися зі мною, пожартувати. Пам’ятаю, що у мене там був найкращий друг — Остап. Жив по сусідству. Всюди мене тягав з собою. То потягне до річки на місток, який ледве дихає, то в поле, то в гори, точніше на пагорби. З яких виднілось все наше село. Вид був неймовірний. Ми там могли сидіти годинами. 

А зараз у мене все інше — інше життя без села з його чистим повітрям та без пагорбів з їх красивим видом.

І все це залишилось тільки там позаду.

Та ось я виросла. У мене з’явились друзі в Києві. Найкраща подруга Ліза якось запропонувала робити відео огляди на фільми. І я погодилась. Дивитись фільми мені дуже подобається. І як виявилось розбирати їх теж. Ліза затягла мене у світ інтернету. Я в ньому залишилась надовго. Тепер у мене є сторінки в Інстаграмі, Твітері, Телеграмі, Діскорді. Ну і звісно, спільний канал на Ютубі з Лізою. Тепер я не уявляю своє життя без інтернету. Бо там все моє життя. Мій ранок завжди починається з кави та соціальних мереж. Про навчання думаю в останню чергу, але й там у мене все добре. Навчання мені дуже подобається. Я майбутній філолог з української мови. Ну й додатково англійської та іспанської. Мови мені даються легко. Тому у майбутньому думаю вивчити ще німецьку та японську. Мама з цього приводу каже, що я якась божевільна. Бо як можна знати стільки багато мов. Але ж люди знають і більше. А чим я гірша? 

****

Рішення — як вирок 

Червень.

— Ліє, — мама подивилась на мене — в минулому місяці ти мене взагалі не радувала. Як можна було провалити іспит?

— Я його перездала. У мене — п’ятірка.

— Це добре. Та все ж я думаю, що тобі варто відпочити у бабусі та дідуся.

— Ти мене хочеш відправити у світ без інтернету до бабусі Дарини та діда Петра?

— Так. Тобі треба відпочити від соціальних мереж. Бо ти й зараз з цим телефоном сидиш.

— Але у мене з Лізою вже є плани на канікули, — сказала з надією, що мама передумає та змінить своє рішення.

— Мене не цікавлять ваші плани. Ви тільки що й робите записуєте дурацькі відео.

— Ми цими “дурацькими”  відео як ти кажеш заробляємо гроші.

— І все ж завтра зранку їдемо у село. Вони нас чекають.

— А як вони знають, що ми приїдемо, якщо там навіть мобільного зв’язку немає? — запитала з іронією.

— Не важливо. Важливо зараз те, щоб ти зібрала речі. І ніяких ноутбуків не береш. Максимум телефон. Хоча й він тобі там не знадобиться, — теж сказала з іронією мама — можеш йти збирати речі. 

Мені нічого не залишалось як йти збирати речі. З мамою сперечатись марно, якщо вона вирішила щось, то так воно й буде. Я взяла телефон та написала повідомлення Лізі:

“Я від завтра буду в offline. Мене мама відправляє у село до бабусі та дідуся, а у них немає мобільного інтернету зовсім :(”

“А як же наш стрім? Ми ж повинні його разом проводити.”

“Вибач, але тобі треба буде проводити його одній. У мене немає вибору.”

“Мама знову вирішила за тебе?”

“Так.”

“Зрозуміло. Зате детокс такий буде, що надовго запам’ятаєш.”

“Мені хоча б не вмерти від такого детоксу.”

“І то правда. Ну, успіху у твоїх offline канікулах.”

“Дякую.”

Я поклала телефон та впала на ліжко. Закрила обличчя долонями. На очі накотились сльози. Їхати в село… якось вже й не весело, бо я вже не та семирічна дівчинка, яка раділа цьому. 

Встала, дістала валізу та відчинила дверцята шафи. В ній висять красиві сукні. Які я не візьму з собою. Максимум візьму дві-три, щоб якось урізноманітнити свій гардероб. Взяла джинси, шорти, футболки та кофти. Звісно, що взяла телефон, зарядку, павербанк та навушники. Без них ніяк. 

Їхати нам довго, а в тиші їхати якось не хочеться. А радіо мама не слухає. Вона в своїх навушниках слухає якісь книги чи такі пісні, що мені не подобаються взагалі.

Ми вийшли на вулицю до машини, поклали валізу в багажник. Я ще взяла свій маленький наплічник без якого я нікуди. Сіли в машину.

— Ну, що, рушаймо? — запитала мама, я ж тільки зітхнула та кивнула головою, що так. 

Машина повільно виїхала з двору. У вікні пропливали знайомі будинки, вулиці, перехрестя, на яких я колись сміялась із Лізою, знімала наші “дурацькі” відео, і де кожна плитка тротуару була мені знайома.

А потім почалися порожні траси й поля. Місто залишалося позаду.

Мені здавалося, що з кожним кілометром я не просто віддаляюся від інтернету — я віддаляюся від свого життя.

Ще тоді я не знала, що в тому селі, де “немає навіть зв’язку”, я знайду щось, що змінить мене назавжди.