Розділ 12

Вже майже тиждень ми з Данилом бачимося лише зранку, обмінюємося загальними фразами і розходимося по-своїх справах. Данило йде працювати у свою кімнату, а я гуляю поблизу ферми, милуюся пейзажами, а ще багато спілкуюся з тіткою Марією, яка залюбки розказує мені про місцеві цікавинки, людей та домашні клопоти на фермі. Правда, випитати щось з особистого життя Данила мені в неї не вдається. Лише загальні факти, які я вже знаю. Таке враження, що всі навкруг змовилися і ретельно приховують секрети братів від чужих вух та очей. А може я собі придумую те, чого не має? Хоч інтуїція підказує, що все з таки історія їхньої сварки з Левом має завʼязку в цих краях. 

Відсутність спілкування з Данилом погано на мене впливає, бо думаю я про нього частіше ніж того хочеться. Вчора ввечері навіть хотіла йому запропонувати посидіти разом на терасі з вином та чимось смачненьким. Майже дійшла до його кімнати, але так і не постукала в двері, наче полохливий заєць швиденько повернулася до себе. Не хочу, щоб він знав, що я сумую за ним, що тягне мене до нього, хочеться слухати його дурні жарти і часом дивні припущення  про життя з незвичними висновками. Лякаюся власних думок і бажань, бо я якось надто швидко пережила зраду і за чоловіком й нещасливим шлюбом не побиваєюся. Це звучить абсурдно, але мене мучить почуття провини через те, що мені добре. Бо в моїх уявленнях я б мала ще довго і болісно відходити від зради. Але болю не відчуваю. Навпаки — мені так спокійно на душі, вперше в житті я дивлюся на багато речей не так як того хотіли мої батьки чи чоловік, а так як мені самій цього хочеться. 

В неділю — День народження  Данила. Я трохи поламала голову, що ж би такого подарувати йому. Відповідь прийшла, коли я в n-раз милувалася фотками зробленими на камеру телефону — я зроблю йому фотосесію. Невпевнена, що він оцінить такий нематеріальний подарунок, як фотосесія, але спробувати варто. Це стало останнім аргументом, який таки переконав мене купити собі камеру. Не найдорожчу, але професійну і з надійним функціоналом. Замовлення зробила онлайн, тому на наступному тижні прийдеться знов в місто вибиратися. Трохи жаль, що камера не встигне прийти на День народження хлопця. Але з іншої сторони — помучу трохи Данила. Нехай думає, що я забула про подарунок для нього. А ще я сподіваюся, що в неділю побачу подругу, яка приїде разом з Левом. Цікаво як брати себе поводитимуть — спокійно чи влаштують скандал?

Коли я сварилася зі своєю сестрою, то завжди на публіці намагалася вдавати ніби нічого не сталося, бо не люблю виносити бруд на люди, а Лана ж навпаки, при кожній нашій сварці намагалася продовжити розбирання привселюдно, особливо в колі родини. Спеціально добивала мене, щоб я почувалася меншовартісною та винною. І найобразливіше було те, що батьки завжди ставали на сторону сестри, бо вона розумничка і дурного не зробить. А я — халепа і нелогічне дівча, яке треба повчати в 10 років, 15, 20 і 25. Цікаво, що Лана скаже батькам про зраду з моїм чоловіком? Версій може бути багато, бо в сестри добре працює фантазія, але певне у будь-якому випадку винною буде не вона — Роман, я, обставини, але не сестра.

Моя мама за період моєї відсутності жодного разу навіть не зателефонувала мені. Не поцікавилася як справи, як я себе почуваю чи потрібно мені що не будуть і чи взагалі я жива. От цікаво, якби мене збила автівка, вона б сумувала за мною? 

Тут на фермі я від чужих людей отримую більше тепла, підтримки та розуміння ніж за все життя від своїх рідних. Чи потрібні людині взагалі такі рідні? 

— Про що так напружено думаєш? — плюхається Данило в крісло-мішок навпроти мене. Здається, хлопець у хорошому настрої. 

— Ти сьогодні швидше з роботою закінчив? 

— Так, а що маєш плани на мене? — в свої звичній зухвалі манері цікавиться Данило. 

— А ти на мене? — відповідаю йому в такому ж тоні. Ловлюся за краї сарафану і тягну його вниз, бо коли сиділа сама, то було байдуже, що сукня підповзла вище нормального. А поруч з Данилом ніяковію, він надто уважно дивиться на мої коліна. Якби коліна вміли соромитись, то певне були би вже бурякового кольору.

— Маю, — усміхається Данило. — сьогодні Орест заїде в гості, власник крамниці в яку ми заходили тобі за одягом. 

— Я памʼятаю Ореста, — кажу розчаровано, бо надіялася, що Данило запропонує мені провести час вдвох. Мене заносить кудись не туди, але не можу з цим нічого вдіяти. Ображаюся, ніби ми в справжніх стосунках і мені не приділяють увагу.

—  Щось не так? — одразу вловлює мій настрій  Данило.

—  Все нормально, — кажу неправду. — Що від мене треба буде?

—  Не хвилюйся, мою дівчину можеш не вдавити. Ця ідея не спрацювала, тому не будемо пробувати ще раз. Не хочу створювати тобі незручності, — спокійно відповідає Данило. А мені ще образливіше стає від його слів. Зачіпають, ніби я й справді йому не чужа. Ніколи ще не була в такій абсурдній ситації. Ображаюся коли він просить мене вдати його дівчину і ображаюся, коли він цього не робить. 

— Я можу перечекати в себе в кімнаті, поки ти гостей прийматимеш. Мені не складно. Без мене точно все пройде добре.

—  Мартусю, яке перечекати? Що за дурниці ти говориш? —  дивується. — Хіба ти моя домашня тваринка, щоб я тебе закривав на перечекаити. Я і з тваринками так не роблю. Що з тобою відбувається? — Данило хмуриться, продовжує дивитися на мене, від чого ще гірше стає. Складно на ходу вигадати причину, а прямо сказати, що він мені подобається не можу. Не хочу, щоб він жартував з цього приводу або навпаки — віддалився, бо нічого серйозного не обіцяв мені. 

— Настрій поганий, — відповідаю. 

— Орест — експерт з хорошого настрою, тому і твій настрій полагодить. — підбадьорює Данило. — Він прийде зі своєю дружиною, впевнений, що ви знайдете спільну мову. То що Мартусю, складеш мені компанію на вечір?

— Ти майстер із вмовлянь і переговорів!

— Це означає, що ти згодна? — перепитує.

— Згодна, — намагаюся усміхнутися. — Навіть можу тобі допомогти на кухні, але з чимось дуже простим, бо я не люблю готувати, — пропоную, щоб трохи згладити свою незрозумілу поведінку.