Розділ 11

Данило заховався в столярній майстерні з дідом Іваном і вдає активну діяльність. Я впевнена, що його зайнятість фальшива і створена більше для того, щоб заспокоїтись і вгамувати нерви. Якби хотів зі мною нормально поговорити, то я б вислухала, а так психує, злиться, має купу проблем і корчить з себе коуча з розбитих сердець. І може б мені була не такою образливою його поведінка, якби справа  не стосувалася подруги. Єва ж після аварії, невже не можна було свою неприязнь до брата проявити після того, як я розберуся що і до чого з подругою і візьму в неї контакт для спілкування. Тим більше Данило сам згодився мені допомогти. І як далі нам бути? 

— Марто, ти своїм поглядом зараз підпалиш столярну майстерню, —  жартує тітка Мира, підходить ближче до мене і дивиться туди ж куди і я.

— Данило завжди був таким незрозумілим? — надіюся, що жінка розкаже мені трохи більше про нього, ніж він сам.

— Ви посварилися? —  запитує у відповідь, але не поспішає відповідати сама.

—  Не встигли навіть посваритися, — розчаровано розводжу руками. — Данило зірвався з місця і мовчки пішов. Це дратує, хоч я його і не справжня дівчина. А ще ми з ним знайомі лише декілька днів. Але так склалося, що я зараз живу у нього на фермі, — видаю майже цілу історію жінці. І мені байдуже, що скаже Данило. Якщо хотів, щоб я мовчала, то треба було поводити себе нормально. 

Тітка Мира уважно слухає мене, а я залюбки продовжую.

— Я згодилася підіграти Данилу, але то була погана ідея. 

— Марто, все добре. Ніхто тебе не засуджує, — заспокоює мене тітка Мира. — Наш Данилко завжди був вигадником, тому ще й не таке міг придумати. Але раз обрав тебе, то ти значить зачепила його чимось. В цьому можеш бути впевнена. 

— Я все одно не розумію чому він попросив вдати для вас його дівчину? Ви ж йому як рідні, навіщо ця брехня? 

— Марто, ходімо краще до сироварні. Я проведу тобі екскурсію і пригощу смаколиками, — швидко переводить тему тітка Мира.

Я зітхаю. Розумію, що жінка не розкаже нічого про Данила. І все що мені лишається — мучити себе здогадками й далі.

— Йдемо на екскурсію. Впевнена, що мені сподобається, бо я обожнюю сир, як Рокфор з мультика про Чіпа і Дейла, —  намагаюся пожартувати, але тітка Мира вловлює моє розчарування.

—  Марто, дай йому трохи часу і я впевнена, що Данилко відкриється тобі, — радить жінка, — то не моя історія, тому і не я маю її тобі розказати. 

— Не певна, що Данила потягне на відвертість зі мною, але він мені й не обіцяв, тому не переймайтеся. — відповідаю. —  Йдемо вже куштувати сир. Це набагато приємніше ніж розмови.

Тітка Мира веде мене в сироварню, де я вдягаю спеціальний фартух та шапочку. І лише тоді йдемо на екскурсію. Жінка показує приміщення де вариться сир, міні-склад де він зберігається і дегустаційну залу з бамбетлем та дерев'яним столом. В ній ми затримуємося надовше. Це справжній сирний рай.

— Марто, спробуй ще цю кульку моцарелли, — простягає мені черговий смаколик тітка Мира. —  Вона з травами, тому має більш виражений смак, ніж класична, — пояснює жінка. Я повільно жую і насолоджуюся цією смакотою. 

— Ніколи не куштувала стільки різного сиру і навіть не уявляла, що в Україні так смачно його готують. Я обовʼязково приїду до вас ще. Якщо приймите звісно?

— Завжди будемо раді бачити вас з Данилком, — доброзичливо відповідає жінка, ніби ми з ним пара, що давно у стосунках.

Вечеря проходить приємно, незважаючи на незрозумілості між мною і Данилом, які ми обидвоє не змовляючись відкладаємо на потім. Сміємося, слухаємо цікаві історії дядька Івана, пʼємо вино. Не хочеться псувати такий вечір. А коли дядько Іван забирає Данила, щоб похвалитися своїми запасами домашніх наливок та вина, я прошу тітку Миру, щоб виділила мені окрему кімнату для ночівлі. Вона знає, що ми не пара з Данилом, тому одразу згоджується. Я заношу свої речі в кімнату, приймаю душ, пірнаю під ковдру і зачиняюся з середини з надією чим швидше заснути, але не виходить, бо в двері моєї кімнати голосно гримають. Я з головою вкриваюсь ковдрою, щоб не чути цього шаленого стуку. Але він лише посилюється. З таким успіхом Данило весь дім на ноги підніме серед ночі. Злюся, але таки встаю і відчиняю йому.

— По голові собі постукай, дурню, — кричу на Данила, котрий як тільки я відчинила двері запхнувся в кімнату. — Чого приперся?

— Ми так не домовлялися, — обурюється і тицяє в мене пальцем. Щоки розпашілі, очі блистять, чуб скуйовджений. — Ти ж мала вдавати мою дівчину, то якого біса перебралася в іншу кімнату. 

— Я тобі не собачка, щоб виконувати всі команди. І не кричи на мене, — тицяю пальцем йому в груди, — Я сказала правду тітці Мирі, тому не буди людей серед ночі. Йди спати. 

— Не чекав від тебе такої підстави, — розчаровано відповідає Данило і роззирається довкола. — Моя кімната більша, але раз ти не хочеш ночувати в мене, то можемо й тут, — дивує мене хлопець.

— Ти почув, що я тобі сказала? — обурююся його зухвальству.

—  Ми вже ночували разом і нічого страшного не сталося. Я багато місця в ліжку не займаю, сплю мирно, — гне свою лінію Данило.

—  Годі клеїти дурня, —  дратуюся. — Я на тебе ображена і не хочу спати з тобою в одній кімнаті, а тим більше в одному ліжку. 

—  Мартусю, не будь такою гадюкою, — трохи спокійніше каже Данило. — Ти мені винна, бо підставила мене перед близькими людьми.

—  Це ти мені винен, бо через тебе я навіть не дізналася як справи в моєї подруги і чи все з нею добре. Може їй допомога потрібна? — дратуюся. 

—  Скоро зможеш запитати її про це особисто, бо Лев приїде з нею на моє День народження, — не надто весело повідомляє Данило, але мені байдуже на його тон. Я тішуся, бо скоро побачу свою Єву. Кидаюся обіймати хлопця. Той не відштовхує, навпаки, міцніше притискає до себе. Легенько проводить рукою по спині. — Мені подобається відчувати тебе в своїх руках, — каже напівпошепки.

Я сильно бентежусь, але таки видавлюю з себе відповідь.