Розділ 9

Вранці на мене чекають сирники з чорничним варенням та сметаною і кава з солодкими прянощами. Від її аромату не лише я, а певне люди в найближчих околицях попрокидалися. Данило крім того, що дуже добре готує, вміє подати все інстаграмно красиво, тому я не відмовляю собі в задоволенні — роблю декілька кадрів і викладаю в свої соцмережі. 

На терасу попадають сонячні промені. Я жмуруся чи то від сонця чи то від смачного сніданку. Прошу в Данила добавку. Хлопець усміхається і підсуває мені акуратні і в міру зарум'янені сирнички. 

— До хорошого швидко звикаєш. Не боїшся, що прийдеться мені готувати ціле літо сніданки? — жартома запитую у Данила.

— Мене не так просто злякати, а сніданки — це лише одна з переваг життя зі мною. Я демонструю її із задовленням, якщо хочу комусь сподобатись. А тобі хочу.

— Ти природжений маркетолог, — усміхаюся і смакую останній шматочок сирника. 

— Я скоріше навчений життям маркетолог, — виправляє мене Данило, — Але то не так важливо, головне, що тобі приємно, а я вранці маю на що витратити надлишкову енергію.  Є ще й інший спосіб, але поки що побуду джентльменом, і не буду тобі його пропонувати.

— От ти ніяк не можеш без своїх дурних жартиків, — бурчу, але моя уява вже встигла накидати картинок як ми з Данилом разом розтрачаємо надлишкову енергію. Соромно за себе. 

— Маємо, те що маємо, — усміхається і розводить руками Данило.

Після сніданку розходимося по кімнатах, щоб зібратися в найближче містечко на обіцяний шопінг. На дворі добряче припікає, хоч ще ранок, тому я вдягаю один зі своїх сарафанів. Виходжу першою і чемно чекаю на Данила біля його автомобіля. Хлопець підкрадається непомітно. Підходить до мене ззаду і легко приобіймає за талію. Я здригаюся від несподіванки. 

— Налякав? — питає зухвало Данило. 

— Ніяк не звикну до твоєї безтактної манери торкатися мене коли захочеться, — намагаюся звучати байдужою, але нерівний голос видає моє хвилювання. Дотики Данила мене бентежать, але подобаються. Не знаю, що переважає більше.

— Мартусю, і це я ще навіть не починав торкатися тебе де мені захочеться, — в своїй грайливій манері відповідає Данило не звертаючи уваги на моє зніяковіння.

— Може досить мене соромити. Я не така розкута і нахабна як ти.

—  Це добре, бо присоромленою ти мені подобаєшся більше, —  відповідає Данило. Забирає з талії руки. Оцінювально дивиться на мене. 

—   Слухай, ти така гарна в тих своїх сукнях в квіточку, що може ну його з тими речами? —  знову шокує мене Данило. Наче жартує, але так захопливо дивиться на мене ... 

— Ще один комплімент, і я передумаю з тобою кудись їхати, — попереджаю Данила, бо не звикла до подібного і не знаю, що відповідати. Мій колишній за п'ять років наших стосунків не говорив мені стільки компліментів як Данило за останні декілька днів. Я вже сама не знаю, це нормально чи ні? 

—  Ти така дивна, — відповідає хлопець. — Я її хвалю, а вона ще й недовольна.

—  Даниле, поїхали вже, — підганяю хлопця, ігноруючи його слова. — Хтось мені обіцяв насичений день чи вже передумав?

— Кидаєш мені виклик, Мартусю? 

— Ні, скоріше нагадую про твою вчорашню обіцянку.

— Тобі сподобається і ти захочеш ще, — самовпевнено говорить Данило і ми нарешті виїжджаємо.

Найближче від ферми знаходиться містечко Косів. Раніше я не бувала тут, тому уважно роздивляюся строкаті затишні вулиці всіяні дрібними сувенірними магазинчиками, що пропонують речі з вовни, кереміки, дерева, металу, глини, скла, бісеру. Все таке красиве, зроблене вручну, з душею. Знову шкодую, що я камеру не взяла. А то б зараз мене було не відтягнути від вітрин та прилавків. 

—  Як ти вже помітила в центрі здебільшого сувенірка всюди, — вириває з роздумів Данило. — За рогом на сусідній вулиці є магазин туристичного одягу. Можемо глянути тобі там щось.

—  Давай, я не проти. 

В магазині, який порекомендував Данило, я купую собі декілька футболок, дощовик, фліску, термобілизну, шкарпетки, спортивні лосини, туристичні штани та трекінгове взуття. На перший час вистачить, а решту замовлю онлайн. Поки я обираю речі Данило спілкується з продавцем, складається враження, що він непогано його знає. Я підходжу до каси, щоб розрахуватися і хлопці миттю переключаються на мене. 

— Оресте, зроби мої подрузі знижку як для мене, — звертається до продавця Данило. 

— Якщо подрузі, то звісно зроблю, — усміхається той і мовчки ні про що не запитуючи складає мої речі в пакети. Я розраховуюся і ми виходимо з магазину. 

— Зголодніла? —  питає Данило.

— Я так наїлася сирників, що ще не скоро зголоднію.

— Сприйму це як комплімент.

— Правильно сприймеш, — схвально кажу хлопцеві.

Поки Данило запихує пакети з покупками в багажник, я розглядаюся навколо. 

— Ти добре знаєш це містечко?

—  Відносно, —  відповідає хлопець. —  Коли були малі ми залишалися в діда на фермі і часто сюди приїждали. 

— Продавець з магазину твій знайомий? — цікавлюся в Данила.

— Орест не лише продавець, а й власник цього магазину, — відповідає. — Ми знайомі з ним ще з дитинства. Але останнім часом рідко бачимося, бо в кожного своє життя. 

— О, то в тебе були свої мотиви сюди приїхати! 

— Можна й так сказати, —усміхається Данило. — Я запросив Ореста в гості. На днях заїде на ферму. Ти ж не проти? — цікавиться хлопець.

— Ні, не проти, — відповідаю.

—  От і добре! Впевнений, що тобі товариство Ореста сподобається. Він підкорить тебе своїми кумедними історіями про туристів.

— Він одружений, — цікавлюся.

— Одружений. Має дитину. А що тобі сподобався більше ніж я?

— А хто тобі сказав, що ти мені сподобався? — питаю у відповідь, провокуючи Данила. Мені починають подобатися наші словесні ігри.

— Мартусю, я обов'язково перевірю наскільки тобі неподобаюся, але не зараз, бо зараз ми їдемо в одне цікаве місце про яке я казав вчора. І одразу попереджаю, не лякайся, якщо я представлю тебе як свою дівчину. Не питай чому так, просто підіграй мені трішки, — спокійно каже Данило, ніби щодня просить про таке.