Розділ 2

Вранці прокидаюся, точніше різко схоплюся з ліжка, ледве не звалившись з нього,  від голосного звуку рок-музики, яка навіть попри товщину стін та дубові двері проникла в мою кімнату. Мені з просоння здається, що від неї тут усі меблі вібрують та підстрибують. Маєш тобі встала раніше. Згадую, що мій телефон ще з вчорашнього вечора розряджений, ось і причина знайшлася чому мене не розбудив будильник. Музика здається реве ще голосніше. І я не витримую. Ну, зараз ти в мене отримаєш, нахабо! Відкриваю двері і впевнено спускаюся на перший поверх, йду на рев музики. Заходжу на кухню і забуваю чому я прийшла сюди. Данило стоїть спиною до мене в обмотаному рушнику на стегнах. Щось помішує на сковорідці. На столі нарізаний салат, сир, фрукти. Є ще запашні булочки та багет. Але я намагаюся концентруватися на проблемі, а не на цій естетичній картинці для інстаграму, бо як ще назвати те, що я зараз бачу?

— Мартусю, намилувалася моєю мужньою спиною. Можна вже обертатися чи ще так постояти! — грайливо питає хлопець.   

— Я не милувалася, а нервувавлася, — на ходу придумую заперечення його словам. — Музику зроби тихіше, бо якщо забув, то ти тут не сам. А вчора ще хтось про гостинність казав.

— То було вчора, та й ти не надто оцінила її, — Данило обертається, зменшує трішки звук, але музику не вимикає. Ну звісно, його має бути зверху.  

Хлопець легко обперається на кухонну стільницю і по-модельному однією рукою загортає назад свого чорного кучерявого чуба. Я вловлюю цей жест, бо це шалено красиво, особливо в ранкових променях сонця. Далі мій погляд чіпляється за його рельєфний ідеальний прес. Мені як фотографці любо дивитися на таку досконалість. Тож я залипаю, чого себе обманювати. Це суто з професійної позиції. Я перефотографувала дуже багато різних людей, тож завжди звертаю увагу на їхні особливості. 

 — Мій прес тобі більше сподобався ніж спина? Якщо хочеш можеш доторкнутися, — підловив мене хлопець за розгляданням його тіла. 

— Ти отримуєш задоволення від того, що створюєш незручні ситуації? — питаю, щоб не робити йому комплімент і не хвалити його тіло, бо є за що і якби то був не Данило, то обовʼязково б сказала щось приємне.

— А ти кайфуєш від того, що всіх критикуєш і вказуєш, що вони зробили не так? Я вгадав? — питає хлопець і одразу продовжує. — Що іншими словами означає надто вимоглива, відповідальна і нудна. А, і доречі, милий сарафан! Ти для мене так одягалася з самого ранку?

—  Ага, не мала, що робити і одразу побігла з просоння вдягати сарафан, щоб ти зацінив. Вдягалася під твою огидну музику, яка мене розбудила, — обурююся, а ще мене зачепили слова Данила. Хіба вимоглива та відповідальна обов'язково означає нудна? Хоча, кого я взагалі слухаю. От зараз заберуся звідси і не побачу більше цього нахабу. Тоді мені й буде щастя.

—  Мартусю, я не планував з тобою сваритися вранці. Поглянь, — вказує на стіл рукою, — Навіть сніданок сам зготував для двох. 

— Яка я тобі Мартуся? Ми ледве знайомі, — злюся, що Данило мене так називає, але погоджуюся, що це звучить мило. Мій чоловік завжди кликав мене лише Марта і тато з мамою також, то чому цьому в голову прийшло називати мене Мартуся?

— Ох і складно тобі вгодити, — спокійно каже хлопець не звертаючи увагу на моє роздратування. — Але мені байдуже, що тобі не подобається, бо мені подобається. Тобі підходить. Ти ніби маленьке котеня, яке хоче бути грізним і страшним, але всеодно залишається милим.

— Слухай, до чого ці метафори? Я ж тобі вчора не сподобалася, коли ми могли по-нормальному спілкуватися. А зараз ти себе так поводиш ніби ми друзі? 

— Я був здивований, бо не чекав, що тут хтось буде посторонній, але подумав, що це навіть добре, тож намагаюся встановити з тобою контакт з другої спроби. 

— Не треба ніяких контактів, — кажу Данилу. — Я сьогодні їду звідси. — оглядаюся в сторони. — Не підкажеш мені де Марія?

— Не хочу тебе розчаровувати, але сьогодні ніяк не вийде поїхати, — заявляє хлопець. — На фермі зараз не має нікого з автівкою. А Марія виїхала за продуктами на ринок, повернеться лише над вечір, тож тебе до зупинки нікому підвезти. Пішки ти не дійдеш. Надто далеко. І підозрюю, що ти не сильно добре орієнтуєшся в цій місцевості.

— В тебе ж є авто? — питаю в Данила, хоча й так знаю відповідь, бо бачила його автівку з вікна.

— І що з того? — дивується хлопець, ніби не розуміє до чого я веду.

— Ну, то ти і відвезеш мене до зупинки. 

— Я міг би, але не хочу, — спокійно відповідає Данило.

— Я тобі заплачу, — пропоную хлопцю.

— Боюся, що тобі надто дорого обійдуться мої послуги. Тим більше, що грошима я не приймаю.

— Ти придурок! — злюся і не знаю вже як підступити до хлопця, щоб той мене послухав. Я не можу лишатися тут. Це ж справжній кошмар.

— Мартусю, давай ти заспокоїшся, поснідаєш зі мною, а там побачимо, — пропонує Данило. — Якщо будеш чемно себе поводити, то можливо я й підкину тебе до зупинки.

Я згоджуюся на умови Данила, бо не хочу турбувати свою подругу ще й через це непорозуміння. Сама впораюсь. Мовчки сідаю за стіл і чекаю, що буде далі. Данило усміхається, кладе переді мною тарілку з омлетом, а сам сідає навпроти мене. На вигляд красиво і ще й пахне смачно. Якщо цей гад, ще й готує добре, то певне не одне дівчаче сердечко розбив. Ловлю себе на думці, що мій Роман ніколи нічого подібного не робив для мене, а я всеодно його шалено кохала. 

Данило спостерігає як я снідаю і чекає, що похвалю його кулінарні здібності. Сніданок справді надзвичайно смачний, чи то я просто так сильно зголодніла. Але робити комплімени з цього приводу не збираюся, нехай не думає, що мене можна підкупити їжею. І чому в чоловіків все так просто — вирішив сам собі з другої спроби зі мною подружитися і все, я маю йти йому на зустріч. Для чого було наше знайомство поганити? Я не злопам'ятна, але вчорашній вечір ще не забувся.

— Ти так напружено думаєш, що скоро твоя мила голівка задимить від того, що в тебе там твориться.