Розділ 33

Соня потягнулася й вимкнула будильник на телефоні. Дивно, коли це вона встигла його поставити? У бабусі вона зазвичай прокидалася сама, без жодних сигналів.

Звук виклику знову наповнив кімнату. Дівчина розплющила очі й глянула на екран.

Лариса Олександрівна.

Сон умить як рукою зняло. Дівчина підхопилася й сіла на дивані. Швидко прочистила горло й навіщось поправила скуйовджене після сну волосся. Протерла обличчя рукою. Провела пальцем по екрану.

— Доброго ранку, Ларисо Олександрівно.

— Доброго ранку, Софі! — почувся трохи високий, занадто награний голос її майбутньої свекрухи. — Сподіваюся, я тебе не відриваю від справ?

— Ні, все в порядку, — Соня кинула швидкий погляд на годинник. Майже восьма. Трясця! Що цій жінці потрібно від неї з самого ранку?

— Чудово! Русланчик так і не дав мені виразної відповіді, тому я вирішила запитати тебе напряму.

— Про що ви? — Соня встала з дивана й підійшла до вікна. На вулиці сьогодні знову мала бути спека. Сонце повільно піднімалося над горизонтом, а ранкові промені поступово розганяли нічну прохолоду.

— Про твій остаточний список гостей, — голос жінки звучав підкреслено беземоційно. Тобто інтонації там були, але фальшиві. Соня вже давно навчилася це розпізнавати.

— Гостей... Я казала Руслану, що сама все підготую. Ми з ним пару днів тому про це говорили.

— Соню, люба, для цього є я. Все відбуватиметься значно швидше, якщо ти спілкуватимешся зі мною, а не уникатимеш розмов і не ігноруватимеш мої повідомлення.

Цього разу Соні не було чого відповісти. Вона заплющила очі й міцно стиснула кулак.

— Вам не обов'язково цим займатися. Ми з Русланом...

— Ви з моїм сином занадто зайняті навіть для того, щоб обрати нормальні запрошення на весілля! — перебила її Лариса Олександрівна. — А не те щоб щось організовувати.

— Я обрала запрошення, — Соня відчула, як глухе роздратування починає підступати до горла. — Руслан хіба вам не сказав?

— Ти про те жахливе відеозапрошення? О ні, люба! Це нікуди не годиться. Я вже замовила інші, паперові.

— Що? — Соня сперлася долонею на підвіконня. — Які ще «інші»?

— Софі, якби ти відповідала на мої повідомлення, мені б не довелося обирати самій. Русік сказав мені про це вже після того, як я оформила замовлення. Не скасовувати ж його тільки тому, що ти раптом передумала?

— Я не передумала! Я з самого початку не хотіла картонних запрошень! Руслан про це чудово знає!

— А мені звідки про це було знати? — образливо протягнула Лариса Олександрівна. — Тим більше, що я старалася. Хотіла, щоб вам сподобалося.

Жінка замовкла, і в слухавці стало чути лише її важке, демонстративне дихання.

По тілу дівчини пройшла гаряча хвиля гніву. Вона заплющила очі й подумки порахувала до п'яти, намагаючись рівно дихати.

Усе добре, Соню. Це всього-на-всього запрошення. Нічого катастрофічного не сталося. Зрештою, тепер у тебе на одну задачу менше.

Трясця! Це геть не допомагало. Злість, що випускала пазурі десь усередині, нікуди не зникала. Але силою волі Соні довелося її придушити. Вона зосередилася на старенькому візерунку килима на стіні. Глибоко дихала й повільно водила очима по геометричних лініях.

— Софі, це лише запрошення. Якщо тобі так принципово — будь ласка. Робіть, як знаєте.

— Ні. Все добре. Просто... — Соня відвела погляд і витріщилася на лампочку під стелею. — Хай будуть ті, що ви замовили. Це ніби як класика.

— Прекрасно! А тепер скажи мені: скільки осіб ти плануєш запросити зі свого боку? — Лариса Олександрівна звучала так, ніби заздалегідь знала, що Соня розпливеться й погодиться на все.

— А скільки, на вашу думку, потрібно? — голос дівчини звучав підкреслено рівно. Молодець, ще трохи тримайся.

— Звісно, ми робимо не пишне весілля. Але бодай чоловік тридцять з твого боку має бути.

— Тридцять? — у Соні вирвався нервовий смішок. — Це, по-вашому, небагато?

— Ну дивись: з нашого боку буде п'ятдесят. Я б не хотіла, щоб із твого було менше. Але Русік казав, що ти не в дуже добрих стосунках зі своїми рідними...

— Правда? Він так сказав? — у горлі болісно запекло. Чорт. Погано.

— Я розумію, люба, що в сучасному світі важко підтримувати гарні родинні зв'язки. Але не переймайся! Ми тепер будемо однією сім'єю. Тож наша родина стане й твоєю.

— Ясно, — хмикнула Соня й підійшла до дзеркала.

Зі скла на неї дивилася дівчина, яку вона зараз ледь упізнавала. Невисока, занадто худорлява — якщо вірити бабусі. Коротке волосся кумедно стирчало в різні боки після сну, хоча засмагла шкіра мала гарний золотавий відтінок. Але найбільше її лякали власні очі — зелені, у яких зараз застрягла якась безпорадна порожнеча.

— ...тому думаю, що вони не відмовляться прийти. Ти як вважаєш?

Соня поняття не мала, про кого саме її щойно запитала майбутня свекруха.

— Так. Ви праві.

— Я завжди права, — усміхнулася жінка. Для цього не треба було її бачити — Соня й так знала, що це її улюблена коронна фраза. — Тоді я наберу твою матір, і ми з нею вирішимо щодо точного списку. А ти відпочивай і набирайся сил.

— Добре. Гарного дня.

Соня вимкнула дзвінок першою й безсило опустила руку з телефоном. Знову підвела погляд на свій силует у дзеркалі.

— Тюхтійка! Тряпка безхарактерна! — скривилася вона до власного відображення.

А потім завалилася назад на диван і втупилася в стелю. Потрібно б її побілити. Де-не-де вже відвалювалася стара глина. Та й павуків не завадило б поганяти — он які жирні сидять по кутках.

Вона втомлено перевернулася обличчям до стіни.

Можливо, спробувати заснути знову? Як-не-як, повернулася вона дуже пізно. Богдан Васильович підвіз її прямо до хати, а сам поїхав у поле рятувати застряглий трактор. Дивний чоловік. Минулого разу погрожував їй судами, а цього разу навіть не бурчав. Навіть зауваження жодного не зробив. Головне — щоб на дітях зранку не зірвався.